Естроз овець.

Естроз – інвазійне захворювання овець, що виникає у результаті проникнення та розвитку личинок носоглоткового овода (Oestrus ovis L.) у лобних, верхньощелепних порожнинах, решітчастій кістці, а також у порожнинах рогових відростків. Характеризується катаральним та катарально-гнійним запаленням слизових оболонок верхніх дихальних шляхів.

Порожнинний овід овець (O. ovis L.) (кручак) відноситься до родини носоглоткових живородних оводів (Oestridae), ряду двокрилих (Diptera), класу комах (Insecta).

На думку деяких дослідників, оводи виду O. ovis L. у природі існували давно, але їх основним хазяїном були антилопи, які мігрували в Європу з Африки [20]. Пізніше, коли чисельність антилоп почала швидко зменшуватись, цей овід перейшов до паразитування у вівцях, за що й отримав назву Oestrus ovis. Перші друковані відомості про порожнинного овода відносяться до початку 18 сторіччя (1712 р.), коли цей вид був описаний італійським дослідником Валіснієрі [21].

Іншими дослідниками O. ovis розглядався як палеарктичний вид, що поширився на всій території нашої планети зі своїми хазяями завдяки людині [22]. Як вважають автори, при переміщенні з Африки разом з первинним хазяїном (антилопами) до регіонів з іншим кліматом, якому притаманна циклічна зміна сезонів року оводи перейшли від неперервного розвитку упродовж всього року до двох генерацій у місцевостях із порівняно теплим кліматом, а потім до однієї генерації у більш прохолодних широтах [23].

Вважається, що основним хазяїном O. ovis є вівці. Проте в багатьох літературних джерелах є свідчення про те, що кози, як і вівці можуть уражуватись овечим оводом, але менш сприйнятливі [24-30]. Разом з тим є ряд повідомлень про те, що кози інвазуються личинками овода лише при сумісному утриманні їх із вівцями та при високій інтенсивності інвазії у овець, тоді кози виконують функцію резервуарного хазяїна [31-33]. Цей вид оводів зрідка паразитує у архарів та козерогів, при цьому екстенсивність та інтенсивність інвазії незначна [34].

Дмитрієвим В. В. та Верещагіним Н. К. (1936) личинки порожнинного овода було виявлено й у таких диких кіз, як теке (Capra Sibirica Meyer), Дагестанського тура (Capra cYLindricornis Blyth.). Авторами цей вид було названо Oestrus caucasicus, який дещо відрізняється від O. ovis і є самостійним [35].

Зустрічаються у літературі повідомлення про те, що самка овода може нападати на людину [36-39]. Проте, у всіх випадках розвиток личинок не йшов далі першої стадії завдяки терапевтичним заходам, а також через несприятливість умов розвитку в організмі людини для личинок цього виду. Але, потрапляючи в очі, ніс, рот, личинки викликали значні больові явища [35, 40]. Було зареєстровано також випадки інвазії собак личинками O. ovis [37, 39].

Естроз є найбільш поширеним ентомозом у країнах з теплим кліматом, де є сприятливі умови для розвитку двох або й трьох генерацій O. ovis [41, 42], зокрема у державах Африки, Центральної та Південної Азії, Південної Америки. За літературними даними ці континенти є центром походження овода і на цих територіях розвиток O. ovis іде безперервно [43]. За даними російських авторів екстенсивність та інтенсивність інвазії прямо залежить від щільності овець у перерахунку на гектар пасовища. При великій кількості овець (одна на гектар) зараженість становить 30-40 личинок, при меншій кількості поголів’я (одна вівця на 10 га та більше) інтенсивність інвазії у однієї тварини складала не менше 15 личинок [40, 44]. Окрім того, рівень інвазованості тварин прямо залежав від погодних умов різних років. Суттєву роль у формуванні рівня чисельності комах відігравав фактор породної належності овець. Зокрема сибірські та монгольські аборигенні та грубововнові породи стримують чисельність овода на більш низькому рівні [45].

У Сенегалі рівень інвазії в 1994 році досягав 96% у тварин, що утримувалися у містах та 88% – сільській місцевості. На думку авторів, така різна екстенсивність інвазії зумовлена скупченим утриманням тварин у містечках та випасанням їх на невеликих за розмірами ділянках [26]. За іншими даними, у минулому десятиріччі рівень інвазованості овець у цій же країні становив 46,39% [46]. У Нігерії захворюваність тварин досягала 53,8% [47, 48].

У північній Лівії інвазованість овець у 1991 році становила 22,6% при інтенсивності 14 личинок на голову, у кіз – 18,4% та 11 лич./гол., відповідно [49]. Причому смертність у овець вище, ніж у кіз і частіше гинули молоді тварини [50]. У Зімбабве та Ефіопії ураженість овець була у межах 6-52% [41, 51].

У Південно-Африканській Республіці у 1989-1990 роках інвазованість вівцематок досягала 96%, а у ягнят 20-денного віку - 92%, тому було розроблено декілька програм для боротьби з естрозом, які передбачали два шляхи ліквідації цього захворювання: один із них – це створення протиестрозної вакцини; другий – проведення селекції у напрямку створення естрозостійких типів овець [52].

У Саудівській Аравії естроз входить у першу десятку поширених захворювань овець, що спричиняють значні збитки вівчарству [53]. Рівень інвазованості овець естрозом у цій країні досягав 50% [54]. У Монголії – 95,5% [45].

В Індії у різні роки показники також дещо відрізняються. Так, у 1987-1988 рр. вівці були уражені на 69,03-89,29%, ягнята – 41,93-57,14%, а у 1990-1991 рр. цей показник становив у середньому 81,3%. Екстенсивність інвазії зростала при збільшенні температури повітря, тоді як у дощову погоду з підвищеною вологістю повітря дещо знижувалась [27, 42, 55].

У Мексиці у 80-90-х рр. вівці були інвазовані на 88-93% [56, 57].

У 1974-1987 роках минулого сторіччя, під час обстеження тварин на наявність різних хвороб в Аргентині естроз овець становив 4% від усіх видів захворювань [58]. Навіть у клінічно здоровому стаді рівень інвазованості тварин сягав 86% [59].

У США у 80-90-х рр. зараженість овець личинками порожнинного овода досягала 60-72% [60].

У Франції естроз клінічно реєстрували у овець та кіз переважно у теплу пору року, частіше - у південно-західному регіоні країни. Інвазованість тварин у різні роки коливалась і становила від 33,2% до 65% при інтенсивності 2,5-21,3 лич./гол. У сприятливі роки розвивалось три генерації оводів [61-64].

В Італії та Іспанії у 90-х рр. вівці були уражені на 51,2-72,8% [65]. У Греції 53,4% овець мали у собі личинок O. ovis [66].

Ця хвороба овець та кіз дуже мало вивчена у нашій країні, хоча ще у 1913 р. Порчинський І. А. писав: “По многим наблюдениям в южной и юго-восточной России в некоторых местностях стада овец бывают сплошь заражены им (овечим оводом); из головы любой убитой овцы можно было извлечь этого червяка.” [67]. За його даними, у 1848-1849 роках тисячі овець (головним чином, матки старше шести років та ягнята) загинули від личинок овода на півдні європейської частини Росії. Взимку 1854 р. реєструвався такий падіж овець, що виникло побоювання втратити все стадо. У Таврійській губернії з року в рік спостерігалась хвороба овець, яку називали кручаком, що спричинялась личинками овечого овода [21].

В Україні та суміжних країнах, естроз був поширений у всіх вівчарських господарствах. У минулому сторіччі, коли у господарствах кількість тварин становила десятки-сотні тисяч голів, рівень інвазованості був дуже високий. Так у Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Узбекистані, Україні, багатьох регіонах Росії (Волгоградській, Ростовській областях, Ставропольському краї, Башкирії, Бурятії та Приморському краї) екстенсивність інвазії становила 100%, при інтенсивності 2-50 лич./гол. [68-74]. У Каракалпакії ЕІ досягала 94% [75], у Калмикії – 95,2% при ІІ – 12,5 [76].

У зв’язку із зменшенням за останні роки кількості тварин у господарствах, зараження овець менш інтенсивне і захворювання перебігає без чітких клінічних ознак. Розтин випадково забитих тварин не завжди дозволяє встановити діагноз на естроз, оскільки екстенсивність інвазії не становить 100%, а виявити усіх хворих естрозом овець шляхом простого візуального огляду не є можливим [77]. Цю думку висловлювали і інші автори, які стверджували, що клінічні ознаки не завжди чітко в однаковому ступені виражені. У одних випадках це залежить від кількості личинок овода у тварин, в інших від характеру патологічних змін у носовій порожнині, а також від ступеня стійкості організму. Клінічна картина сильніше виражена під час відходження личинок для перетворення у лялечку. До того ж, захворювання має певну сезонність, що цілком залежить від кількості генерацій за рік [78].

Наявність двох спалахів, а відповідно, і двох генерацій порожнинного овода у овець відмічали на півдні Росії, Узбекистані, Казахстані, Башкирії і Україні [79-81]. Найчастіше (до 80%) спостерігали ураження молодняку, при інтенсивності – 1-22 лич./гол. [82]. Однак, клінічні ознаки хвороби спостерігали лише у 5-10% поголів’я [83].

Показники екстенсивності інвазії у південних областях Сибіру, на Горному Алтаї коливалась у межах 80-100% при інтенсивності 15-25 лич./гол. [24, 43, 84, 85]. У Забайкаллі при вивченні поширення естрозу було встановлено, що ЕІ становила 81,8-89,2% при ІІ – 20,6-23,8 лич. [86, 87]. У Оренбурзькій, Павлодарській областях ЕІ досягала 81,8-100%, а ІІ-24,9 лич./гол. [88-90].

Зараженість овець у Казахстані до обробки складала 91% [40]. Причому, за даними окремих дослідників, кількість личинок у ягнят була дещо вищою, ніж у дорослих овець (13,1 екземпляри проти 10,5), у ягнят частіше, ніж у овець, знаходили личинок першого віку [91].

В Узбекистані ураженість овець естрозом досягала 90% при інтенсивності - 350 лич./гол. [72].

У ряді вівчарських господарств Північного Кавказу екстенсивність естрозної інвазїї овець складала 95,7%, а інтенсивність - 77,8 екземплярів на голову [92, 93].

За даними Тараніка К. Т. [94-96] у другій половині восьмидесятих років минулого сторіччя на Україні в середньому було уражено личинками овечого овода 50-70% овець. У степовій зоні екстенсивність досягала 60-90% при інтенсивності 6,6-14 лич./гол., у лісостеповій не перевищувала 58-68% та 3,4-7,4 лич./гол., відповідно.

За іншими даними, у процесі дослідження тварин було встановлено, що на вівцекомплексах екстенсивність естрозної інвазії становила 91,5%, на відгодівельних майданчиках - 86,5%, при отарному утриманні - 79% [97].

O. ovis має ряд особливостей, що відрізняє його від інших комах, такі як паразитування у порожнинах голови, що призвело до можливості розвитку личинок у періоди, що є несприятливими для розвитку лялечок чи льоту імаго (у тропічному кліматі – це сухий період, у помірному кліматі – зима). Це призвело до певного збільшення тривалості розвитку личинок, що в свою чергу дозволило їм за рахунок хазяїна накопичувати резерви поживних речовин [35]. Характерним є афагія – повне голодування у статевозрілій стадії та атрофія у імаго ротових органів (і в значному ступені – і травного тракту), багатоплідність та живонародження, відносна малочисельність оводів у природі, оскільки у життєвому циклі O. ovis фаза імаго є малочисельною стадією з коротким строком життя, термін якої прямо залежить від температури оточуючого середовища. Так загальна тривалість життя самців весняної генерації 12-13 діб, осінньої – 25, а самок – 20-25 та 30-46 діб, відповідно [21, 33, 77].

Від тривалості теплого чи холодного періоду року може залежати тривалість розвитку тієї чи іншої стадії личинок, локалізація їх у організмі овець та чисельність генерації порожнинного овода впродовж року [33]. Сухе літо більш сприяє розвитку лялечок та формуванню личинок у черевці самок, а також успішному впорскуванню паразитів у ніздрі хазяїна. У таке літо зараженість тварин личинками значно підвищується у порівнянні з холодним та дощовим літом [35]. Значна кількість опадів та підвищена вологість негативно впливають на розвиток лялечок у ґрунті, до того ж за подібних умов оточуючого середовища літ дорослих оводів неможливий [98].

Проте спека та засуха у період розвитку лялечок також можуть знижувати чисельність оводів [35, 63]. Є дані, що в залежності від температури повітря перетворення личинок третьої стадії, що випали у зовнішнє середовище, у лялечку може тривати від 1 до 10, а розвиток лялечки – від 14 до 114 діб [99].

Виліт імаго овечого овода відмічали через 28-35 діб після встановлення температури ґрунту на рівні 17°С [100]. Напад самки на овець триває 2-4 дні, при зниженні температури повітря – 5-6 діб [77]. Активність самок зменшується при зниженні температури до 15 °С, а при 10°С вони впадають в оціпеніння [28].

Наявність вітру негативно впливає на літ дорослих оводів. Під час вітряної погоди імаго ховаються у щілини, у різні місця, де є затишок [29, 87, 98].

Отже, підсумовуючи огляд літератури з питання поширення естрозу овець, можна дійти до висновку, що в країнах світу, майже на всіх континентах естроз є дуже поширеним ентомозом. Рівень інвазованості тварин залежить від технології утримання, віку тварин, метеорологічних та кліматичних умов, у тій чи іншій країні. В Україні даних щодо епізоотології естрозу порівняно мало, а ті, що є, дещо застарілі. Враховуючи викладене вище, вважаємо, що вивчення особливостей епізоотології естрозу овець є актуальною проблемою, зокрема в нових умовах господарювання.

Про шкоду, що порожнинний овід завдає вівчарству, сповістив ще у 1797 році Клярк Б. Автор писав: “під час масового льоту оводів випасання стає неможливим у зв’язку сильного неспокою тварин” [162].

Так, з появою серед овець самок оводів тварини втрачають спокій, не пасуться та не відпочивають, часто перебігають з місця на місце, опускають голови до землі, постійно чмихають та фиркають внаслідок вприскування самками личинок у ніздрі. У період льоту оводів вівці та ягнята знаходяться у напруженому стані по 8-10 годин на добу, що негативно впливає на нагул овець у найбільш важливий для цього сезон року. Все це послаблює організм тварин і тим самим “готує ґрунт” для інших шкідливих хвороботворних агентів [78, 163, 164]. Як наслідок, спостерігається передчасна вибраковка овець на забій, що призводить до зниження кількості м’яса, вовни та гальмує племінну роботу і формування отар [75, 165]. Описано досить багато випадків загибелі овець, особливо молодняку поточного року народження від естрозу [91]. Загибель овець спостерігалась у випадках сильного ураження та у господарствах з поганими умовами годівлі і утримання. За окремими спостереженнями загибель від естрозу сягала до 20% від загального падіжу овець [133, 166, 167]. Втрата приросту складала 2,6-5,5 кг (до 8,8% маси тіла), а настриг вовни 0,26-0,34 кг (14-20%) [8, 62, 86, 92, 165]. У хворих вівцематок спостерігали порушення функції репродуктивних органів [168].

2.Ophthalmomyiasis in Kuwait: first report of infections due to the larvae of Oestrus ovis And after the Gulf conflict // J. Trop. Med. and Hygiene. – 1993. –Vol. 96, № 4. – P. 241-244.

3.Tanwani S. K., Jain P. S. Oestrus ovis larva in the nasal cavity of a dog // Haryana Veterinarian. – 1986. – Vol. 25, № 1–2. – P. 37-38.

4.Risco J., Dosari F., Millar L., Dosari Al. Sheep nasal botfly (Oestrus ovis) larvae infestation of the conjunctiva // Archives of Ophthalmology. – 1995. – Vol. 113, № 4. – P. 529-530.

8. Система ветеринарно-санитарных мероприятий в промышленном овцеводстве / В. С. Шеховцов, Е. М. Кузовкин, П. М. Диренко, А. Д. Белан. – К.: Урожай, 1980. – С. 86-89.

9.Пушкарев А. С. Особенности хозяина-паразитарных отношений на раннем этапе заболевания овец эстрозом // 10 конф. Укр. о-ва паразитологов. – 1986. – Ч. 2. – С. 147.

10.Толоконников В. П., Мозуляка Н. С. Кинетика отдельных биохимических показателей крови овец // Диагн., лечен. и проф. заболеваний с.–х. животных: Сб. науч. тр. – Ставрополь, 1994 (1995). – С. 8-13.

12.Reinecke R. K., Wyk J. A. The epidemiology and control of nematode parasites and Oestrus ovis in the winter rain fall area // J. of the south Afr. Vet. Assoc. – 1990. – Vol. 61, № 4. – P. 148-150.

20.Рубцов И. А. Новый палеарктический вид полостного овода (Diptera, Oestridae) // Энтомологическое обозрение. – 1948. – № 30, вып. 1-2. – С. 138-142.

21.Щербань Н. Ф. Эстроз овец. – М.: Колос, 1976. – 256 с.

23. Семенов П. В., Заика Г. С. Экспериментальные данные о некоторых особенностях жизни личинок носоглоточного овода овец в Сибири // Антропогенные воздействия на сообщества насекомых. – Новосибирск: Наука, 1985. – С. 139-144.

1.  Марченко В. А. Биология овечьего овода Oestrus ovis L. (Diptera, Oestridae) Алтае-Саянской горной страны: Автореф. дисс. ... канд. биол. наук: 03.00.09 / Сиб. отд. биол. ин-та. – Новосибирск, 1985. – 23 с.

2.  Quattara L., Dorchies P. Serological prevalence of Oestrus ovis infestation in Burcana Faso an estimate using Elisa testing // Revue d’Elevage et de Medecine Veterinaire des Pays Tropicaux. – 1996. – Vol. 49, № 3. – P. 219-221.

3.   Deconick P., Pangui L., Carriere L., Dorchies P. Detection of sheep nasal bot fly (Oestrus ovis) in Senegal by Elisa // Revue de Medecine Veterinaire. – 1995. – Vol. 146, № 4. – P. 265-268.

4.  Jagannath M., Cozab N., Rahman S. , Honnappa T. Incidence of Oestrus ovis in sheep and goats // Ind. J. Anim. Sc. – 1989. – Vol. 59, № 10. – P. 1216-1219.

5.  Ган Э. И. Овечий овод Oestrus ovis L. – Ташкент: Изд-во Акад. наук УзССР, 1953. – 159 с.

6.  Сивков Г. С. Эстроз овец и коз (экология, иммунология, терапия и профилактика): Автореф. дисс. …д-ра вет. наук; С.–Петербург. гос. акад. вет. медицины. – Сбп. - 1995. – 45 с.

7.  Козоводство / Под ред. А. И. Ерохина: Сост. А. И. Ерохин, В. В. Соколов, Г. А. Куц И др. – М.: МСХА, 2001. – С. 188.

8.  Марченко В. А. Некоторые закономерности развития личинок носоглоточного овода овец (Oestrus ovis L.) в Горном Алтае // Ветеринарная энтомология и акарология. – М.: Колос, 1983. – С. 76-84.

9.  Марченко В. А. Некоторые закономерности развития овечьего овода в фазе личинки в Сибири // Антропогенные воздействия на сообщества насекомых. Новосибирск: Наука, 1985. – С. 144-154.

10.  Марченко В. А. Пространственная структура популяции имаго Oestrus ovis L. В горных районах юга Сибири // Ландшафтная экология насекомых. – Новосибирск: Наука, 1988. – С. 99-106.

11.  Полостной овод овец и пути его ликвидации / Гребенюк Р. В., Сартбаев С. К., Узаков У. Я. И др. // Тр. ВНИИ ВС. – М., 1971. – № 40. – С.156-158

12.  Фауна СССР. Насекомые двукрылые. – т. 19, № 3. К. Я. Грунин. Носоглоточные овода (Oestridae). – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – 218 с.

13.  Zayani A., Chaabouni M., Gouiaa R. Et al. Conjuctival myiasis. On 23 cases from the Tunisial Sahel // Archives de l’Institut Pasteur de Tunis. – 1989. – Vol. 66, № 3. – 4. – P. 289-292.

14.  Lujan L., Vasques J., Lucientes J. Et al. Nasal myasis due to Oestrus ovis Infestation in a dog // Vet. Rec. – 1998. – Vol. 142, № 11. – P. 282-283.

38.Cameron J., Shaekrey N., Garni A. Conjuctival ophthalmomyiasis caused by the sheep nasal botfly (Oestrus ovis L ) // Americ. J. of Ophthalmology. – 1991. – Vol. 112, № 3. – P. 331-334.

40.Куничкин Г. Эстроз овец и меры борьбы с ним. – Алма–Ата: Кайнар, 1985. – 26 с.

15.  Pandey V. S. Epidemiology of Oestrus ovis infection of sheep in the highveld of Zimbabwe // Vet. Parasitol. – 1989. – Vol. 31, № 3 – 4. – P. 275-280.

16.  Pathak K. M. Incidens of Oestrus ovis in sheep and goats in Rajasthan state of India // Indian J. of Animal Sciences. – 1992. – Vol. 62, № 1. – P. 50.

17.  Семенов П. В. Распространение эстроза овец в Сибири и некоторые закономерности жизни O. ovis L. // Паразитологические насекомые и клещи Сибири. – Новосибирск: Наука, 1980. – C. 168-182.

18.  Detection of Oestrus ovis And associated risk factors in sheep from the central region of Yucatan, Mexico // Vet. Parasitol. – 2000. – Vol. 88, № 1-2 – P.73-78.

19.  Марченко В. А. Распространение овечьего овода Oestrus ovis L. В Сибири // Паразиты в природных комплексах и рисковые ситуации. – Новосибирск, 1998. – С.12-21.

20.  Vassiliades G. Oestriasis in small ruminants in Senegal // Rev. Elev. Med. Vet. Pays Trop. – 1989. – Vol. 42, № 3. – P. 241-242.

47.Biu A. A., Nwosu C. O. Incsdence of Oestrus ovis Snfestation in Borno-white sahel goats in the semi-arid zone of Nigeria // Vet. Res.,1999. – Vol. 30, № 1. – P. 109-112.

55.Jagannath M. S., Cozab N. , Rahman S. A., Honnappa J. G. Factors influencing O. ovis infestation in sheep and goats // Curr. Res. University of Agricult. Sc. – 1989. – Vol. 28, № 8. – P. 118-119.

21.  Bautista Garfiar C. R., Angulo Contreras R. M., Garay Garson E. Et al. Serological diagnosis of O. ovis in naturally infested sheep // Med. and Vet. Entomol. – 1988. – Vol. 2, № 4. – P. 351-355.

22.  Martinez E. J., Castaneda U. A., Garsia A. C. Freguency of Oestrus ovis in slaughered goats at Altamirano Guerrero // Veterinaria Maxica. – 1992. – Vol. 23, № 1. – P. 73-74.

23.  Trezeguet M. A. Prevalence of diseases in 4000 goats flocks in the departments of Atamisgiu // Veterinaria Argentina. – 1996. – Vol. 13, № 127. – P. 485-489.

59.Guattara L., Dorchies P. Serological prevalence of O. ovis infestation in Burkina Faso an estimate using Elisa testing // Rev. Elev. Med. Vet. Pays Trop. – 1996. – № 49. – P. 219-221.

67.Порчинский И. А. Овечий овод (Oestrus ovis L ), его жизнь, свойства, способы борьбы и отношение его к человеку. // Тр. Бюро по энтомологии. – 1913. – т. 10, № 3. – С. 13-64.

24.  Коломиец Ю. С., Алфимова А. В., Капустин И. К. Изыскание профилактических мер борьбы с полостным оводом овец // Науч. Тр. УИЭВ. – 1953. – Т. 23. – С. 303-308.

25.  Носик А. Ф., Гончаров О. П. Заходи по боротьбі з порожнинним оводом // Соціалістичне тваринництво. – 1954. – № 8. – С. 5-7.

26.  Ган Э. И. Оводы мелкого рогатого скота и лошадей Узбекистана. – Ташкент: Наука, 1964. – С. 141-198.

27.  Решетняк В. З., Маныцков А. Я. Метод борьбы с эстрозом овец // Ветеринария. – 1969. – № 6. – С. 50-51.

28.  Кривко А. М. Испытание новых инсектицидных препаратов против личинок полостного овода овец Oestrus ovis // Тр. Ин-та ветеринарии Казахского филиала ВАСХНИЛ. – Алма-Ата, 1957. – Т. 8. – С. 311-315.

29.  Черешнев Н. А. Использование машин ОЖУ–5 и некоторых эффективных средств в борьбе с полостными оводами животных. // Ветеринария. – 1960. – № 3. – С. 5-12.

30.  Спирюхов И. А., Мачульский С. Н. Биологические основы борьбы с полостным оводом овец // Тр. науч. произв. конф. по вет-рии Бурято-Монгольской ЗВИ. – Улан-Удэ. –1959. – Вып. 1. – С. 171-177.

31.  Джамумуратов У. Эстроз овец в условиях Каракалпакской АССР // Проблемы вет. санитарии: Тр. ВНИВС. – Тюмень, 1965. – Т. 26. – С. 208-211.

32.  Пономарев И. А Овечий овод в Калмыцкой АССР и меры борьбы с ним: Автореф. дис. …канд. вет. наук: 03.00.19. – Ставрополь, 1979. – 20 с.

33.  Болезни животных, вызываемые оводами / А. А. Непоклонов, Т. Хипе, Х. Шплистезер, Ц. Дорж; Под ред. А. А. Непоклонова. – М.: Колос, 1980. – С. 173-205.

34. Дукалов И. А. Эстроз овец в Ростовской области // Ветеринария. – 1957. – № 6. – С. 23-28.

35. Кузовкин Е. М., Шеховцов В. С. Химиотерапия и химиопрофилактика эстроза овец в условии Лесостепи Украины // Совершенствование мер борьбы с болезнями с.-х. жив.: Сб. науч. тр. – Харьковский с.–х. ин–т им. Докучаева, Х-в, 1983. – Т. 269. – С. 73-75.

36.  Кузовкин Е. М., Шеховцов В. С., Таранник К. Т. Биология полостного овечьего овода Oestrus ovis L. и меры борьбы // Успехи ентомологии в СССР: Двукрылые: систематика, экология, медицинское и ветеринарное значение. – Спб, 1992. – С. 156-157.

37.  Распространение биология и патогенез эстроза овец в хозяйствах Саратовской области / В. Ф. Новинская, Б. Н. Соловьев, Ю. М. Давыдов, Л. В. Бычкова // Актуал. проб. биотехнологии и ветмедицины. – Саратов, 1993. – Вып. 2. – С. 51-52.

38.  Букштынов В. И. Эффективность анометрина, неопинамина, циперметрина, фоксима, фозалона, белофоса и ивомека против личинок полостного овода овец // Вопр. вет. токсикологии, энтомологии и дератизации. – 1987. – С. 94-97.

39.  Эстрозная инвазия в условиях низкой численности пастбищ / Мигунов И. М., Тимофеев П. В., Степанов Е. Т. И др. // Вет. пробл. Забайкалья. – 1991. – С. 26-29.

40.  Марченко В. А. О распространении носоглоточного овода овец (Oestrus ovis L.) в Горном Алтае // Паразитические насекомые и клещи Сибири. – Новосибирск: Наука, 1980. – С. 183-186.

41.  Марченко В. А. Эффективность некоторых средств ранней химиотерапии при эстрозе овец в Горном Алтае // Науч.-техн. бюл. ВНИИ вет. энтомологии и арахнологии. – 1985. – Вып. 27. – С. 42-45.

42.  Мигунов И. М. Энтомозы (эстроз, вольфартиоз и мелофагоз) овец Забайкалья и меры борьбы с ними (биолого-экономические основы, профилактика и терапия): Автореф. дисс. … д-ра вет. наук: 03.00.180 / Всерос. НИИ вет. энтомологии и арахнологии. – Тюмень, 1998. – 49 с.

43.  Мигунов И. М. Полостной овод овец и меры борьбы с ним в Читинской области: Автореф. дис. … канд. вет. наук. – М., 1972. – 25 с.

44.  Кленин И. И. Эстроз овец и меры борьбы с ним в условиях Оренбургской обл.: Автореф. дисс. ... д-ра вет. наук. – Х., 1959. – 28 с.

45.  Шамин В. Л. Биология овечьего овода в степной зоне Оренбургской области // Сб. науч. тр. / Всерос. НИИ вет. энтомологии и арахнологии. – 1996. – Вып. 37. – С. 151–156.

46.  Жиряков А. Г. Аэрозоли инсектицидов при эстрозе овец: Автореф. дис. … канд. вет. наук. – Самарканд, 1989. – 13 с.

47.  Байбуриев М. Б. Распространение эстроза овец и экономический ущерб от него на юге Казахстана // Профилактика и меры борьбы с паразитарными болезнями сельскохозяйственных животных в Казахстане: Сб. науч. тр. Казахский НИВИ. – Алма-Ата, 1986. – С. 7–12.

48.  Щербань Н. Полостной овод овец в степной зоне Северного Кавказа и борьба с ним: Автореф. дис. … д-ра вет. наук: 03.00.18. - М., 1971. – 37 с.

49.  Агафонов А. М. Эстроз овец, методы борьбы и их эффективность.: Автореф. дисс. ... канд. биол. наук. – М., 1982. – 18 с.

50.  Тараник К. Т. Особенности биологии овечьего овода на Украине // Тез. докл. третьего съезда Укр. энтомолог о-ва. – К., 1987. – С. 195-196.

51.  Тараник К. Т. Распространение эстроза и биологические особенности овечьего овода на Украине // Ветеринария. – К.: Урожай, 1989. – № 64. – С. 55–57.

52.  Тараник К. Т. Биология и экология Oestrus ovis на Украине // Ветеринария. – К.: Урожай, 1990. – № 65. – С. 63-66.

97.Толоконников В. П. Иммунобиологические основы, средства и методы борьбы с миазами (эстроз, вольфартиоз) овец: Автореф. дис. … д-ра вет. наук: С.-Петербург. гос. акад. вет. медицины. – Спб., 1995. – 40 с.