Помощь в учебе и работе
Главная
 
 

Соціологія науки PDF Печать E-mail
Добавил(а) Administrator   
01.12.11 21:00

Тема 7. Соціологія науки

1. Поняття та витоки соціології науки.

Соціологічні проблеми розвитку науки, або що те ж саме, соціологія науки - це галузь знання, предметом якого є взаємодія науки як соціального явища із суспільством, із різними соціальними інститутами. Вивчення науки як соціального явища передбачає два діалектично взаємозв'язаних напрямки: внутрішньоінституціональний та зовнішньоінституціональний.

Внутрішньоінституціональний напрямок розглядає соціальні аспекти діяльності вчених, наукових колективів і організацій, а зовнішньоінституціональний досліджує проблеми взаємодії науки з іншими інститутами суспільства.

Соціологічні проблеми науки характеризуються інтегральним, комплексним підходом до явищ, що вивчаються. Вони виникають на рубежах таких дисциплін як філософія, історія науки й техніки, логіка та психологія наукового пошуку. В перебігу дослідження соціологічних проблем науки вчені використовують дані цілого ряду точних наук, прийоми математичного й статистичного аналізу.

Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку та функціонування науки як цілісної системи, включеної у більш широку - соціальну систему. Її практичним завданням є: розробка теоретичних основ організацій, планування та управління наукою, тобто створення системи заходів, що опираються на об'єктивну логіку розвитку науки, які забезпечують оптимальні темпи її розвитку і підвищують ефективність наукових досліджень.

Соціологія науки включає в себе як емпіричні та наукометричні дослідження, так і теорію, яка основана на високому рівні узагальнень того, що було накопичено попереднім розвитком людської думки.

Наука - настільки багатогранне суспільне явища, що її можна розглядати під різним кутом зору: вона виступає як сума знань про навколишній світ, як форма суспільної свідомості, як елемент духовної культури. В останній час усе наочніше постає головне значення її функції як суспільної продуктивної сили, вона все суттєвіше виступає в якості своєрідної форми не тільки теоретичного відображення навколишнього світу, а й суспільно-практичного перетворення його.

Соціологія науки має свої витоки. До них насамперед відноситься філософія. Власне кажучи, філософія і відігравала до недавнього часу роль науки про науку. В цьому плані соціологія науки немислима без узагальнення філософської спадщини Геракліта і Демокрита, Платона і Аристотеля, Бекона і Декарта, Канта й Гегеля. Таким само чином вона немислима без вивчення соціологічної думки з моменту її появи.

Інший виток соціології науки - історія природознавства й техніки. Ще на початку ХХ століття російський вчений В. Вернадський висунувши завдання дослідження законів розвитку науки в цілому (які, як він правильно зазначив "далеко не відповідають законам логіки") із жалем констатував, що це завдання вимагає для свого вирішення великої підготовчої роботи, "яка в той час була відсутньою в загальних рисах".

Можна сказати, що в наш час ця робота "у загальних рисах" виконана. Істориками науки й техніки як у нас, так і за кордоном, проведена велика кількість досліджень, де був зібраний і в певній мірі систематизований величезний фактичний матеріал. Є спроби, причому досить ефективні, узагальнити цей матеріал із соціологічних позицій.

Треба сказати, що соціологія науки як конкретна соціологічна теорія почала розвиватись ще в ХІХ столітті під впливом позитивістських ідей О. Конта. У 20-х - 30-х роках ХХ ст. значну роль у цьому напрямку відіграли праці М. Вебера, П. Сорокіна, М. Шелера. Розвиваючись спочатку в одному руслі із соціологією пізнання, соціологія науки пізніше розділилась на два напрямки. Перший з них пов'язував науку з духовною культурою (К. Манхейм, Т. Парсонс, П. Сорокін), другий відводив їй роль фактора техніко-економічного прогресу (У. Огборн, Д. Мемфорд).

В кінці 30-х років ХХ століття формується емпірична соціологія науки заснована головним чином на працях Р. Мертона, присвячених аналізу соціальної і культурної структури науки. Починаючи з 60-х років, формується новий - генетичний напрямок соціології науки, пов'язаний з іменем Т. Куна. Виділяється також напрямок, який займається дослідженням кількісних параметрів розвитку науки. Він представлений працями Д. Прайса, Б. Гріффіта та ін. Особливе місце в дослідженні соціологічних проблем науки належить Дж. Берналу, в першу чергу його фундаментальній праці "Соціальна функція науки", яка вийшла у світ у 1939 році.

В колишньому СРСР соціологія науки була представлена значною кількістю праць як теоретичного, так і конкретно-соціологічного характеру. Досліджувались розвиток науки й техніки, їхня взаємодія із соціальними процесами, особливості сучасної науково-технічної революції та зміни, які вона вносить у світогляд, працю та побут людини. На матеріалі історії науки й сучасної практики організації наукових досліджень вивчались структура й динаміка сучасної науки і становлення наукових дисциплін, їх диференціація та інтеграція, тенденції розвитку організацій та закладів, що входять до неї, шляхи формування великих регіональних дослідницьких комплексів. Крім цього розглядались різні аспекти діяльності наукових колективів, їхні типологічні особливості та проблеми соціального планування й управління, що пов'язані з цими особливостями. В результаті виконаної роботи пропонувались конкретні методики для вивчення наукових колективів і розробки планів їх соціального розвитку. Поряд із цим, досліджувались проблеми формування особистості вченого, вплив соціально-політичних та економічних факторів на становлення та розвиток світогляду і творчої діяльності вчених.

На превеликий жаль, за кордоном, а тим більше у нас, кількість професійних дослідників соціологічних проблем науки незначна. В США за даними Нормана Коплана лише біля двадцяти вчених займаються цією областю професійно й ще близько десяти дослідників - час від часу. Коплан зазначив, що підручники із соціології, як правило, майже не торкаються такої теми, як соціологія науки. Кількість дисертацій з даної проблематики складає в США в середньому одну на рік. Приблизно така ж картина спостерігалась до недавнього часу й у вітчизняній соціологічній науці. Правда в кінці 90-х років ХХ століття в ряді українських наукових журналів стали публікуватись аналітичні статті, присвячені деяким соціальним проблемам науки. Названа проблематика знайшла відображення і на сторінках підручника з курсу соціології, складеного колективом авторів під керівництвом В. П.Андрущенко та Н. У.Горлача.

Слід сказати, що "вакуум", який склався у вивченні соціальної функції науки, давно вже намагаються заповнити самі її творці-видатні вчені. Великий інтерес у цьому плані викликають думки таких вчених, як Г. Лібіх, Г. Гельмгольц, В. Оствальд, А. Пуанкаре, К. А.Тімірязєв, Н. А.Умов, В. І.Вернадський, А. Ейнштейн, Ф. Семенов, А. Сахаров. Багато з цих вчених присвятили спеціальні праці проблемам соціології науки. Так, П. Капіца, очолюючи протягом кількох десятиліть крупний науково-дослідний інститут постійно мав справу з проблемами організації науково-дослідницької діяльності великого колективу. З соціологічної точки зору діяльність Петра Леонідовича можна розглядати як організацію колективу наукового закладу на забезпечення конкретних соціальних потреб, в даному випадку, потреби суспільства у наукових відкриттях та впровадженні їх у практику. П. Л.Капиця приділяв цим питанням велику увагу. З цього приводу він говорив так: "Колись театр складався тільки із трупи акторів, а режисер був непомітною фігурою. Тепер же, особливо з розвитком кіно, в якому приймають участь тисячі й десятки тисяч акторів, головна роль, що визначає успіх, перейшла до режисера. При великій колективній роботі режисер став тепер необхідним також і в науці. Які вимоги ми ставимо перед ним?

Головна вимога полягає в тому, що його роль повинна бути творчою, а не просто адміністративною. Він має розуміти зміст і мету вирішення наукової проблеми, мусить правильно оцінювати творчі можливості виконавців, розподілити ролі за принципом талановитості і так розставити сили, щоб всі сторони проблеми яка вирішується розвивались гармонічно".

Значне місце в працях видатних вчених відводилось і такій проблемі як соціальна значимість наукових відкриттів. Відомо, що характер опредмечуваності: сутності науки та праці вченого визначається соціальними цілями їхньої діяльності, які складають конкретно-історичну форму розвитку наукового знання, що у свою чергу залежить від соціально-економічних відносин та культурно-історичних особливостей того чи іншого суспільства. В цьому зв'язку праця вченого може бути спрямована як на користь людству, так і проти нього. Ось чому багато вчених поряд з активною науково-дослідною діяльністю вели велику громадську роботу, відстоювали гуманістичний напрямок наукових досліджень.

Таким чином, соціологія науки - це галузь соціологічного знання, котра вивчає систему закономірностей розвитку і функціонування науки як соціального інституту та її взаємодії із суспільством. Інститут науки має відносну самостійність. Завдяки своїм соціальним функціям він характеризується спадкоємністю відносно історично змінюваних систем, здатністю активно впливати на функціонування та розвиток суспільства. Як і будь-яка інша галузь соціологічного знання, соціологія науки має свої витоки. Це насамперед, філософська спадщина античної епохи, історія природознавства й техніки, розвиток самої соціологічної теорії науки та праці самих її творців, що були присвячені проблемам аналізу соціальної значимості наукових відкриттів.

Соціологічні дослідження науки мають теоретичне й прикладне значення.

Теоретичне значення соціології науки полягає в тому, що осмислення науки, як соціального явища допомагає розкриттю специфіки наукової діяльності, виявленню взаємозв'язку наукової сфери з іншими сферами суспільного життя, більш глибокому розумінні, актуальності і потенційної значимості науки. Все це є важливим для управління й організації наукової діяльності.

Прикладне значення соціології науки характеризується тим, що отримані тут результати досліджень широко використовуються для вирішення конкретних практичних задач і проблем. За допомогою методик і процедур, що застосовуються в конкретних соціологічних дослідженнях, можна зіставляти та вимірювати не тільки "фізичні" показники, а й нематеріальні "об'єкти" - думки, оцінки, способи орієнтації і т. д. Практичне значення вказаних параметрів для раціонального наукового управління сферою науки не викликав сумніву, так як ефективне управління за своєю природою завжди конкретне.

Відповідно, соціологія науки має не якесь абстрактне значення, вона може стимулювати розвиток науки і суспільства, опосередковано впливати на соціально-економічне життя, впливати на суспільну психологію і ідеологію, виконувати гуманістичну й загальнокультурну функцію.

2. Структура й динаміка науки як соціального інституту.

У визначенні науки як соціального інституту присутні, сумуються та узагальнюються всі соціологічні характеристики науки - і як феномену суспільної свідомості, і як специфічної пізнавальної діяльності, і як виду духовного виробництва, і як певної соціальної системи. Інститут науки соціально закріплює ту діяльність, у процесі якої реалізується головна мета науки, її вихідна функція - одержання наукового знання. Тому цей інститут можна розглядати як цілісне утворення, в якому можна - в інтересах методологічного аналізу - виділити декілька сторін, аспектів, структурних елементів.

По-перше, це діяльний апарат, який характеризує змістовну сторону інституту науки. Перетворення науки у соціальний інститут пов'язане з професіоналізацією наукової діяльності, тому що тільки професіоналізація дає можливість науці виділитись в окрему сферу суспільного розподілу праці. Професіоналізація належить самій цій діяльності, характеризує її якість.

Але будь-яка діяльність передбачає взаємодію людей. Наукова діяльність здійснюється в системі наукових комунікацій, каналами котрих відбувається рух наукової інформації, необхідної для одержання нового знання. Потреба у наукових комунікаціях, а також спрямованість та компактність зв'язків, їх інтенсивність і т. ін., визначаються самим змістом наукової діяльності. Наукові комунікації, пов'язані з пізнавальною діяльністю, її потребами і так злиті з нею, що можна говорити не просто про дієвий, а й про дієво-комунікативний аспекти соціального інституту науки.

Наступною ознакою соціального інституту науки можна назвати Наявність організаційних форм. Ці форми, а також цілі та принципи організації залежать від специфіки конкретного виду діяльності. Останнє залежить від національних традицій, культури, політичного ладу і т. д. Процес інституалізації наукової діяльності в цьому зв'язку і включає в себе вироблення форм наукової діяльності, які адекватні (звичайно наближено) потребам науки та прийнятим у даному суспільстві нормам.

Нарешті, соціальний інститут науки має Ціннісно-нормативний аспект. Діяльність людини не тільки набуває тих чи інших форм, але й передбачає наявність певних соціально-правових норм, моральних та інших, за допомогою яких здійснюється регулювання та контроль у рамках даного соціального інституту. А кожна нормативна система стає змістовною для людини тоді, коли вона базується на відповідній системі цінностей. Дієвість цієї ціннісно-нормативної системи забезпечується наявністю соціального контролю, застосуванням відповідних норм заохочення, санкцій і т. ін. Таким чином, формується ціннісно-нормативний аспект соціального інституту. Наука має свою специфічну ціннісно-нормативну систему, пов'язану з забезпеченням та охороною її головної мети й цінності, тобто досягненням істини, а також реалізацією соціально-практичної функції науки - того, що Р. Мертон назвав "етносом науки".

Важливо підкреслити, що в наш час, коли зростає значення соціальної відповідальності вчених за вибір напрямків досліджень, за практичне застосування наукових відкриттів, ціннісно-нормативна сторона наукової діяльності набуває все більшого значення. Щоб інститут науки відповідав своєму природному значенню, щоб наукова діяльність давала реальне зростання наукового знання, необхідно дотримуватись етичних та інших інституціальних норм. Ці норми направлені на те, щоб у науку не попали люди, які професійно не підготовлені, не творчі і т. д.

Багато відомих вчених підкреслювали значення для науки моральних якостей, пов'язували безпосередньо результативність наукової діяльності в тій чи іншій галузі не тільки з наявністю в ній ведучих спеціалістів високого класу, але й з відповідними моральними якостями вчених. Прагнення до узгодження наукової думки зі змістом існування людини, зрозуміти той факт, що наука (і вчені) не існують у соціальному вакуумі, і навіть найпрекрасніші з точки зору їх обґрунтування та вірогідності досягнення наукової думки зовсім не гарантують такі ж яскраві в моральному, естетичному, екологічному і т. д. відношеннях результати їхнього практичного застосування просліджується у творчості одного із засновників квантової механіки, визначного фізика-теоретика ХХ ст. В. Гейзенберга. Розмірковуючи з приводу особливостей сучасного науково-технічного прогресу, він прийшов до висновку, що людство своєю активністю створило парадоксальну ситуацію в пізнані і практиці. Якщо в минулому (XVIII - початок XIX ст.) техніка, що базувалася на класичному природознавстві була продовженням природних органів людини, і в силу цього зрозумілою їй як із точки зору опредмечуваних в ній цілей, так і очікуваних від неї практичних результатів і відображала безперечний прогрес в освоєнні природи, то в наш час з ускладненням технічних систем губиться однозначна відповідність між цілями, наслідками та результатами; техніка здатна породжувати наслідки, яких ніхто не очікує. Тим більше, коли техніка стає засобом у боротьбі конкуруючих соціальних груп виникають серйозні занепокоєння за долю цивілізацій. "Недалекий той час, - писав Гейзенберг, - коли в процеси розвитку техніки буде повністю залучена і біологія & небезпека перевершить тоді все, чим не загрожує навіть бомба. Слова видатного вченого були пророчі. Пройшло якихось 30 років і в біології відбулись події, що призвели до появи клонованих тварин, вчені розгадали таємниці генетичного коду людини (геному). Вже сьогодні перед наукою немає ніяких перешкод, крім етичних, в тому, щоб продукувати людей з наперед зазначеними властивостями.

Таким чином, система інституціональних норм у науці виконує важливі функції формування морального складу вченого, забезпечення такої якості його діяльності, яка б давала змогу привести її у відповідність до найвисоких критеріїв науковості. Без таких принципів, як об'єктивність, чесність, правдивість, у науковому пізнанні неможливо одержати достовірний емпіричний чи теоретичний матеріал.

В цьому розумінні Наука, як соціальний інститут, виконує у суспільстві функції соціального управління і соціального контролю, що дає можливість суспільству та його системам забезпечувати дотримання нормативних умов, порушення яких веде до негативних наслідків. Основними об'єктами такого контролю є правові та моральні норми, звичаї, адміністративні рішення і т. ін. Дієвість соціального контролю зводиться, з одного боку, до застосування санкцій у відношенні до такої поведінки, яка порушує соціальні обмеження, з іншого боку, до заохочення бажаної поведінки. Так, якщо діяльність наукової установи не відповідає суспільним потребам, то ця установа може бути закрита, перепрофільована і т. д. З іншого боку, висока соціальна значимість наслідків діяльності наукового закладу може стимулюватись виділенням додаткових коштів для розширення наукових досліджень, наданням нового устаткування, введенням нових штатних одиниць. Інститут науки як соціальний інститут також здійснює керівництво поведінкою наукових співробітників. Для цього існує система санкцій та нагород. Учені, які проявляють високу активність у науковій праці, можуть швидко просуватись по щаблях службової драбини, одержувати матеріальні винагороди, відносно них можуть буди застосовані засоби морального заохочення. І навпаки, ті, хто інертний у науці не мають цього, більш того, вони можуть бути переведені на нижчу посаду, одержати догану і навіть звільнені з роботи.

Зовні інститут науки, як соціальний інститут являє собою сукупність кадрових працівників та закладів, забезпечених матеріальними засобами, що виконують конкретну соціальну функцію. З внутрішньої або змістовної сторони, інститут науки - це певна система орієнтованих стандартів поведінки певних осіб у певній ситуації. Інститут науки, як і будь-який інший соціальний інститут, характеризується наявністю цілі своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують її досягнення та набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту (директор, керівник відділу, старший науковий співробітник, молодший науковий співробітник, лаборант), а також системою санкцій, які забезпечують заохочення бажаної та попередження відхиленої поведінки.

Інститут науки - досить динамічне утворення, тому він вимагає історичного підходу до свого вивчення.

Наука виникла в старі часи. Антична та середньовічна наука існували в неадекватних інституційних формах, що дає підстави говорити про доінституційну стадію розвитку науки в цей час.

Сучасна наука, як соціальний інститут, виникла у першій чверті ХІХ ст. Інституційні форми, тобто певна система організації цінностей та норм закріпили існування науки як виду духовного виробництва конкретного суспільства. Інституалізація науки означала також, що суспільство почало розглядати науку як свій необхідний компонент, і не тільки очікувало від неї виконання соціальних функцій, але й брало на себе певні зобов'язання в забезпеченні умов для її розвитку.

Соціальні умови починають впливати на зміст та напрямки наукової діяльності. Здійснюється це за допомогою таких важелів, як наукова політика, способи та розміри фінансування наукових досліджень і т. ін. В подальшому, із збільшенням об'ємів технологічного застосування наукових знань і особливо із виникненням "великої науки", з одного боку, та розширенням досліджень для військових цілей - з іншого, інститут науки все більше інтегрується в економічну й політичну систему. Досвід США, Англії, Франції, Німеччини, інших промислово розвинутих країн, свідчить: держава, щоб не допустити відставання в сфері науково-технічного прогресу бере на себе функцію регулювання безпосереднього розвитку науки. Мова йде в першу чергу про формування таких її організаційних структур, які активно сприяли б вирішенню нових завдань.

Що являє собою інститут науки в Україні? Як уже було сказано, ефективність науки залежить у першу чергу від кваліфікації наукових кадрів та рівня організації наукових досліджень. За кількістю наукових кадрів Україна стоїть на одному рівні з такими країнами як Німеччина, Англія, Франція. Всього ж у наукових установах країни працює біля 600 тисяч співробітників, із яких біля 7 тисяч - докторів та біля 70 тисяч - кандидатів наук.

Відносно структури науки як соціального інституту можна сказати, що на сьогодні є три типи наукових закладів.

По-перше, це наукові заклади, які займаються розробкою фундаментальних проблем в основних областях природничих та суспільних наук. Сюди відносяться насамперед академічні (що входять до системи Академії наук) наукові інститути, в яких зайнята порівняно невелика за кількістю, але найбільш кваліфікована частина вчених. Всього в Україні функціонує біля 170 закладів Академії наук у яких працює 13398 наукових працівників, у тому числі докторів наук - 2407, кандидатів наук - 8216, без вченого ступеня - 2775. Значення академічної науки в наш час зростає, адже інтервал в часі між відкриттям нових законів природи та їх практичним застосуванням різко скорочується, і від рівня теоретичних досліджень у значній мірі залежить технічний та економічний потенціал країни. На жаль, в останні роки мережа науково-дослідних установ Академії наук дещо скоротилась. Зменшилась і чисельність наукових закладів НАН України. Якщо в році тут працювало 18351 співробітників, то в 1998 році їх було 13398. Крім цього, кадри Академії невпинно старіють: середній вік кандидатів наук становить 49 років, докторів наук - 58 років.

По-друге, значна частина наукових сил зосереджена в так званих галузевих науково-дослідних інститутах, насамперед у технічних, медичних, сільськогосподарських і т. д., а також у заводських інститутах і лабораторіях. На середину 90х років ХХ ст. в Україні діяло 970 організацій, які складали галузевий сектор науки і 160 - заводський. До заводського сектора відносились ще 15 тисяч різних підрозділів, в тому числі 9 тисяч лабораторій, 4 тисячі конструкторських бюро, біля тисячі дослідно-експериментальних та інших відносно невеликих служб підприємств та установ. Ці наукові заклади безпосередньо вирішували конкретні завдання технічного прогресу, перекидали мости від "чистого" природознавства до виробництва.

По-третє, велика кількість вчених сконцентрована в університетах та інших навчальних закладах, де розробка фундаментальних і прикладних завдань науки пов'язана з підготовкою інженерів, лікарів, вчителів, агрономів, вчених. В Україні нараховується 159 державних вузів, в яких поряд із підготовкою висококваліфікованих спеціалістів ведеться значна науково-дослідницька робота в різних областях знань. Учені вузів постійно співробітничають з академічними закладами, галузевими інститутами та заводськими лабораторіями, вони виконують замовлення підприємств і завдяки цьому залучають частину студентів до науково-дослідницької діяльності. Сьогодні особливо гостро стоїть питання організації наукової діяльності у тих навчальних закладах, які були відкриті останнім часом і які орієнтовані на самофінансування. Поряд з тим, що в цих установах працюють викладачі - сумісники з інших вузів, тут є і свої штатні працівники, серед яких багато кваліфікованих вчених зі ступенями й званнями. Залучення цих кадрів до науково-дослідницької діяльності, з одного боку, значно підвищило б науковий потенціал країни, з іншого боку, сприяло б участі студентів відповідних навчальних закладів у науковому пошуку, оволодінню ними прийомами й методами цього виду діяльності.

Необхідно підкреслити, що широкий спектр розстановки наукового потенціалу по всьому колу наукових організацій та напрямків досліджень не зовсім сприяє концентрації й інтеграції його використання на важливих нових напрямках. Але незважаючи на негативи, тільки цей потенціал є одним з основних капіталів, спираючись на який можна створити й розвинути економіку нового типу, поєднану зі світовою системою господарювання.

3. Наука як форма суспільної діяльності.

Знання, як елементарна форма науки та її елемент, історично народжувались в процесі трудової діяльності. Найпростіші дії первісної людини з кам'яними засобами виробництва розкривали їй властивості цих засобів, надавали інформацію про їхню вагу, твердість та здатність змінювати форму. Усі ці знання накопичувались й передавались з покоління в покоління. Вони зростали тим швидше, чим ширше ставало коло предметів, які людина залучала в трудову діяльність і чим більшою кількістю якостей цих предметів вона оволодівала.

Процес виникнення знань, так як і процес виникнення техніки, можна уявити як взаємодію людини з природою, суб'єкта з об'єктом. Змінюючи навколишній світ, суб'єкт одночасно пізнає його. Накопичення знань, як саме по собі, так і у своїх предметних втіленнях (техніка, сировина), служить засобом подальшої зміни навколишнього середовища. У процесі суспільно-практичної діяльності змінюється не тільки об'єм знань, а й об'єм об'єкта пізнання. Об'єкт змінюється у двох показниках: в залежності від трудових дій та в залежності від того, що ми знаємо про нього. Отже рамки об'єкта розширюються разом із розширенням наших знань відносно нього.

Земля, яку ми обробляємо плугом - це інший об'єкт трудової діяльності й пізнання, ніж земля, що обробляється за допомогою машинної техніки та хіміко-біологічних засобів. Один і той же камінь являється зовсім різним предметом пізнання для дикуна і для сучасного геолога. Таким чином, мова йде не тільки про процес відображення в наших знаннях об'єкта, але й про зворотну дію наших знань на об'єкт пізнання, що постійно змінюється. Має місце і діалектична взаємодія між об'єктом (природою) та його пізнанням (наукою). Опосередкованим процесом, який зв'язує ці два елементи, служить суспільно-практична діяльність.

Саме наука (або преднаука) в процесі суспільної практики виступає як: 1) духовний інструмент пізнання й перетворення природи; 2) як момент трудового акту; 3) як дія, або специфічна форма суспільної практики.

Першим проблискам трудової дії людини та її мислення передували тваринно-подібні форми праці й елементарне мислення. Інтелектуальні функції людини на цій стадії відповідали її фізичним функціям. Але оббиваючи клинок своєї кам'яної сокири, первісна людина в той же час відточувала і лезо свого мислення. Цей взаємозв'язок зумовив той факт, що з одного боку, в процесі трудового акту, в результаті його, народжувалось нове знання про предмет, його властивості та зв'язки з навколишнім світом, а з іншого боку - самому цьому акту, яким би елементом він не був, передували деякі знання про минулі маніпуляції з даним предметом або з аналогічними предметами.

Таким чином, духовне виробництво являє собою результат, наслідок трудової практики людства в такій само мірі, як і матеріальне виробництво. Визначальна роль трудової діяльності в різній мірі відноситься як до фізичної, так і до розумової сторони діяльності людини. Безпосередня включеність розумової діяльності в соціальну практику людства є принципово важливим фактом для розуміння походження науки та її сутності тому, що вивчати мислення (тим більш наукове мислення) ізольовано від інших процесів суспільного життя неможливо.

Абсурдно наполягати на тому, що твердження про визначальну роль суспільного буття відносно суспільної свідомості означає, що перше в часі випереджає друге. Так же невірно протиставляти генезис мислення розвиткові та удосконалюванню суспільної практики, отже немає ніяких підстав для того, щоб розривати в часовому просторі розвиток руки людини і її мозку.

Випадкові, твариноподібні форми праці пралюдини з допомогою знайдених у готовому вигляді засобів (кістка, палка чи камінь) тільки тоді перетворилися у власне трудові дії, коли в процесі праці одержувався результат, який вже із самого початку цього процесу сформувався в уявленні людини, тобто ідеально. Весь трудовий акт перш ніж здійснитись реально, здійснювався в голові людини. При цьому навіть перед найпростішою трудовою операцією вона здійснювала у голові не одну, а декілька розумових дій. Людина шукала більш ефективний спосіб, вибирала з декількох дій ту, яка вважалась їй найбільш доцільною. Розумові операції з предметом праці давали людині могутні додаткові виробничі можливості. Без цього перенесення практичної дії в ідеальний план, трудовий процес ніколи не зміг би зрушити з початкових інстинктивних форм. В цьому відношенні розвиток свідомості являє собою передумову подальшого розвитку практики. Розумові моделі практичної дії виникали насамперед під впливом осмислення власного трудового досвіду, а також під впливом спостереження за працею інших членів колективу, під впливом їхнього колективного досвіду, який передавався від покоління до покоління. Суспільний характер праці відіграв уже на цьому етапі вирішальну роль у процесі розвитку розумової та фізичної потенцій матеріального виробництва.

Перехід від предсвідомості до свідомості, а потім і до зачатків наукового знання (преднауки), відбувається в історії разом із переходом від предлюдини до людини. Навчившись володіти вогнем, а потім засвоївши способи приготування їжі на вогні, людина тим самим поставила собі на службу прості хімічні процеси. Спостерігаючи їх, вона накопичувала хімічні (поки що випадкові) знання.

Механічні дії (застосування каменя), а потім дії з вогнем (спалювання речей, нагрівання води, виплавка металу) призвели до пізнання тих чи інших фізичних властивостей речовин, які людина пристосувала до своїх потреб. Таким чином виникла основа для розвитку фізичних знань.

Нарешті, спостерігання за рослинним і тваринним світом, а потім приручення тварин, і початок землеробства дали людині немало біологічних знань.

Якими б не випадковими були ці знання, які б вони були недосконалі, яким би туманом містики та ірраціональних здогадок не були опутані, вони здійснювали великий вплив на виробництво, на прогрес людського суспільства. Життя та достаток племені цілком залежали від рівня знань, від вміння зберігати вогонь, від способів полювання на тварин, знання їстівних та лікарських рослин. Знання були акумульовані досвідом всіх поколінь племені. Принципово важливо підкреслити, що вже в час свого виникнення донаукові знання не були і не могли бути лише індивідуальною власністю тієї чи іншої особи, вони мали суто суспільний характер, існували й розвивались тому, що мав місце колективний практичний досвід та обмін цим досвідом за допомогою мови, формулювання понять, узагальнення образів. Донаукове знання первісних племен не могло належати окремим особам вже тому, що воно вироблялось багатовічною колективною практикою всіх членів племені. Все плем'я в цілому було хранителем знань, але в міру того, як кількість знань зростала, знадобились спеціальні люди для зберігання й удосконалення цих знань. Так з'явились старійшини, а потім жреці, які являли собою мудрість племені.

Однак справжнє виділення знань починається з виділенням розумової праці, відокремленням її від фізичної. Щоб дозволити хоча б невеликій групі людей присвятити свій час розумовим вправам, суспільство мало досягти досить високого рівня матеріального виробництва для створення певного надлишку матеріальних благ.

Серед соціологів та істориків науки немає єдиної думки відносно хронології виникнення науки. Одні вчені вважають, що наука виникає разом із суспільством, інші відносять час виникнення науки до XV-XVI ст., коли почалося її злиття з виробництвом, коли виникло природознавство.

На наш погляд, в історії виникнення й становлення науки як форми суспільної діяльності доцільно виділити такі етапи:

1) поява зачатків наукових знань (преднаука);

2) уособлення знань та перетворення їх у науку (VII ст. до н. е. - початок XVII ст. н. е.);

3) формування науки як соціального інституту (початок XVII ст. - кінець XIX ст.);

4) перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства.

На першому етапі - виникає буденне емпіричне знання, яке здатне існувати без науки та поза наукою. Так, ще в старі часи люди помічали, що день регулярно змінюється на ніч або, що залізо важче за дерево.

На другому етапі відбувається уособлення наукових знань, виділення їх в окрему сферу діяльності. Але в античному світі Середземномор'я, як і в інших докапіталістичних суспільствах, наука по суті знаходилась на лінії старту. Зростання її суспільної ролі відбувалось повільно і часом зупинялось на цілі століття. Так, у Західній Європі раннє середньовіччя знаменувалось втратою багатьох наукових досягнень античного періоду. Причина порівняно повільного розвитку науки в цю епоху криється у застої виробництва, тобто в тому, що основні виробничі процеси у тваринництві, ремеслі, землеробстві та будівництві здійснювались за допомогою примітивних ручних знарядь праці і на основі традиційних, успадкованих від попередніх поколінь, емпіричних знань.

Третій етап в історії науки починається з кінця XVI - початку XVII століття, коли в Європі зароджувалось сучасне дослідне природознавство одночасно відбувалось бурхливе зростання суспільно-політичних наук та філософії.

Зростання ролі науки в житті суспільства відбувається паралельно з її власним бурхливим прогресом. При цьому у взаємодії науки з виробництвом, останньому належить, безперечно, вирішальна роль. Зростання наукових знань, особливо в механіці та математиці в XVI - XVII ст., будучи безпосередньо пов'язане з потребами виробництва, мореплавства та торгівлі, підготувало промисловий переворот в Англії у XVIII ст., а перехід до машинного виробництва, у свою чергу, дав науці нову технічну базу та могутній поштовх для подальшого розвитку.

Швидке зростання природознавства в XIX ст. може бути зрозумілим насамперед як продукт розвитку продуктивних сил суспільства. Поява парової машини, а пізніше двигуна внутрішнього згорання, дали поштовх для розвитку таких наук, як теоретична механіка, органічна хімія, термодинаміка. Потреба практики у використанні електрики викликає появу електродинаміки. Ось чому в XIX ст. були зроблені такі видатні відкриття як виникнення і розвиток теорії електромагнітного поля (у фізиці), поява теорії клітинної будови організмів і рослин та еволюційної теорії (у біології), відкриття періодичного закону й передбачення на його основі нових елементів (у хімії).

XIX ст. було знаменним і розвитком суспільно-економічних наук. Так, в середині XIX ст. відбувається остаточне оформлення соціології.

Четвертий етап у розвитку науки та зміни її соціальної ролі починається у XX ст. Для цього етапу характерним є не тільки прискорення наукового прогресу, але й суттєва відозміна співвідношення науки й виробництва. Розвиток науки став початковим пунктом для революціонування практики, для створення нових галузей виробництва.

Зростання соціальної ролі науки являє собою одну з важливих закономірностей розвитку суспільства. Разом із тим, розвиток науки має і свою внутрішню логіку, свої закономірності. Зростання загальної суми знань рішуче впливає на структуру науки, вимагаючи все більшого розподілу праці, підготовка вчених та зміна одних особистостей іншими стає все більш складнішою справою.

Знання - це продукт науки, її сирий матеріал, що знову й знову залучається в наукову діяльність, подібно продукту і сирому матеріалу матеріального виробництва. В цьому зв'язку знання можна розглядати як елемент науки, її частину. Зводити ж науку тільки до знання рівнозначно ототожнюванню, скажімо, процесу виплавки металу із самим металом.

Якщо ми говоримо, що наука - це сума знань, ми так чи інакше уявляємо її як щось статичне, готове, дане. Продукт наукової діяльності набуває форми знань тоді, коли те чи інше дослідження проблеми завершене, коли живий процес дослідження згас у своєму результаті. Сутність же науки полягає не в уже пізнаних істинах, а в пошуку їх, в експериментально-дослідницькій діяльності, направленій на пізнання та застосування законів природи й суспільства. Наука - це не знання самі по собі, це - діяльність суспільства у сфері виробництва знань, тобто наукове виробництво. А якщо наука являє собою систему суспільної діяльності, направленої на виробництво знань, то підхід до її структурного аналізу повинен виходити не із класифікації наявного знання, а із самого процесу його одержання. Інакше кажучи, структурними знаннями системи науки в таких випадках є самі етапи виробництва наукових знань. Крім цього, оскільки наука є лише однією з форм суспільного виробництва, то її структурний аналіз має бути заснованим на генетичних взаємодіях з іншими системами виробництва, насамперед, із системою матеріального виробництва.

4. Роль і функції науки в сучасному суспільстві.

Розвинувшись у цілісну систему, ставши самостійним соціальним інститутом, наука почала вимагати й управління собою як цілісною системою. У країнах Заходу зразу після закінчення другої світової війни створювались спеціальні державні організації, які здійснювали керівництво наукою та розробляли плани її розвитку.

В США після запуску першого радянського штучного супутника Землі, в доповнення до існуючих вже органів з координації науково-дослідницької діяльності, був створений пост радника президента з питань науки й техніки. А ще раніше в цій країні стали запроваджувати спеціалізовані науково-дослідницькі організації, так звані "фабрики думок", "мозкові центри", "науково-технічні комплекси". Перший такий центр - "Ренд корпорейшн" був створений у 1946 році. На початку своєї діяльності він працював над виконанням замовлень військово-повітряних сил, а далі за контрактами уряду, приватних фірм та приватних фондів.

Крім "Ренд корпорейшн" були відкриті "Ілінойський дослідний технологічний інститут", "Аероспейс корпорейшн", "Гудзоновський інститут". З'явилась велика кількість науково-дослідних центрів, що належать державі, але керуються промисловими корпораціями, університетами або змішаними асоціаціями. Подібні наукові центри особливо великого розповсюдження набули в ядерних дослідженнях. Серед них Аргонська, Еймська, Лос-Аламоська (Лоуренсівська) лабораторії та інші. Глибокі зміни, що відбулися на світовій арені після другої світової війни, розвиток науково-технічної революції, призвели до посилення взаємодії політичної влади й науки. В західних країнах створюється сітка дослідницьких закладів, які починають займатися питаннями розробки внутрішньої та зовнішньої політики. Наприклад, в США були відкриті такі організації як Брукінгський інститут, Гуверівський інститут війни, революції й миру, центр стратегічних та міжнародних досліджень Джорджтаунського університету. Для координації діяльності цих закладів були створені Федеральна рада з науки і техніки та Управління науки й техніки. Аналогічна практика організації науково-дослідницької діяльності мала місце і в інших країнах. В Японії виникають так звані "міста ідей", де живуть і працюють кращі наукові сили країни. Створення таких центрів передбачене спеціальною урядовою програмою. З її допомогою Японія має намір ліквідувати своє відставання в одних галузях та розвинути досягнення в інших, таких як мікроелектроніка, робототехніка, хімія.

Поряд із державними, в післявоєнний час створюються і міжнародні центри координації наукової діяльності. В кінці 1960 року групою вчених (серед яких були Р. Опенгеймер та Б. Рассел) була заснована Всесвітня академія мистецтв і науки. У 1964 році в Англії за ініціативою Дж. Бернала, Ч. Сноу та Д. Прайса був відкритий фонд "Наука про науку", який став функціонувати як незалежна міжнародна організація, головним завданням якої є стимулювання досліджень з питань соціальної ролі науки, принципів її організації й планування.

Для більш конкретного уявлення про науки в сучасному суспільстві певне значення має його характеристика науково-технічного потенціалу. Науково-технічний потенціал - це сукупність національних засобів та можливостей для постановки й вирішення наукових та науково-практичних проблем національного, регіонального і міжнародного значення. У зміст цього поняття входять:

1) чисельність вчених та інженерів у країні;

2) виробництво наукових приладів, вимірювальних інструментів та спеціального устаткування;

3) сітка центрів наукової документації;

4) об'єм та кількість національних наукових публікацій;

5) наукова термінологія (словники наукової термінології);

6) рівень організації науки та її зв'язок із виробництвом.

На сьогодні в Україні працює біля 650 тис. учених і наукових працівників, що в кількісному відношенню випереджає таку країну, як США. Але ефективність діяльності цих працівників не досить висока. В цьому зв'язку на думку одного з провідних науковців України, Президента НАНУ Б. Є.Патона: "Треба змішувати кадрову політику і по-іншому розподіляти кошти. Без людей з високим рівнем мислення в науці не буде нових ідей, без розумного фінансування - можливостей для їх реалізації. Тому першорядними завданнями в науці є кадри і фінанси". Отже ефективність науки визначається не кількістю вчених, а продуктивністю їхньої праці, яка в свою чергу залежить від фінансування й організації науково-дослідницьких робіт, раціонального розподілу часу на їх виконання.

Як свідчать дослідження, в багатьох вітчизняних науково-дослідних організаціях вчені витрачають від третини до половини робочого часу на виконання малокваліфікованої праці, яка не відповідає їхньому фаховому рівню. Поряд із цим, ми дозволяємо собі "розкіш" нераціонального розподілу працівників по різним галузям знань (багато філологів, мало математиків). Практика свідчить: в тих країнах, що відносяться до так званих ведучих, промислово розвинених все навпаки. Наприклад, в США перше місце серед вчених займають представники точних і природничих наук. В цій країні прийнята спеціальна урядова програма, за якою з університетами будуть підписуватись свого роду контракти, із яких буде видно яку роботу від них очікують. В залежності від вибраної спеціальності уряд вирішив надавати неоднакові кошти цим закладам освіти. Наприклад, підготовка спеціаліста-хіміка буде фінансуватись в значно більших об'ємах ніж історика чи філолога. Таким чином уряд Сполучених Штатів сподівається скоротити так звані "непотрібні" гуманітарні факультети і збільшити потоки студентів, що вивчають фізику, хімію, інженерні науки.

Вирішення проблеми критеріїв порівняльної значимості наукових галузей у наш час як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. Більшість із них вважають, що сьогодні необхідно форсованими темпами розвивати дослідження в трьох областях: 1) в мікросвіті; 2) в області біологічних та психічних явищ; 3) в галузі завоювання космосу. Особливо в наш час зростає значення відкриттів, зроблених на стику наук, наприклад, у біохімії, фізичній хімії, медичній біології і т. д.

Соціальне управління наукою мусить також враховувати той факт, що роль та престиж гуманітарних галузей наукового знання зросте тоді, коли тут почнеться широке впровадження методів точних наук. Цікаво, що в той час, коли американський уряд намагається виділяти великі кошти на підготовку спеціалістів із точних і природничих наук, керуючі банками та різними фірмами, підбираючи кадри на керівні посади, віддають перевагу випускникам гуманітарних факультетів, так як в останніх більш розвинута здатність до самостійного мислення, вони краще засвоюють методику виробничого процесу у порівнянні із спеціалістами, що мають вузьку підготовку в одній області.

Соціальне управління наукою має передбачати і те, що остання являє собою єдиний цілісний організм, всі складові якого знаходяться у тісній взаємодії та переплетінні. Тому значне відставання так званих "малоперспективних" наук є недопустимим, тому що відставання однієї області ослаблює весь фронт наукового дослідження. Генеральна вимога, що висувається відносно наукової політики, полягає у тому, що всі галузі знань повинні розвиватись гармонійно, у відповідності з оптимальними пропорціями для кожного історичного етапу. Поряд з цим, у процесі управління наукою великого значення надається встановленню оптимальних пропорцій не тільки між різними областями наукових досліджень, але й між їхніми ланками - між методологічними, фундаментальними (пошуковими) та прикладними розробками.

В принципі, певному рівню історичного розвитку суспільства відповідає і певне співвідношення між цими ланками. Наука слаборозвинутих в економічному відношенні країн характеризується в історії людства переважним розвитком гуманітарних областей, тобто виробленням загального уявлення про світ (методологічної, світоглядної ланки). У промислово розвинутих країнах на перше місце, напроти, виходять прикладні галузі знань, технічні науки. Форсований розвиток цих областей науки пояснюється тим, що вони безпосередньо пов'язані з виробництвом, і здійснюють на нього безпосередній вплив, що забезпечує різке зростання продуктивності праці та відповідний прибуток.

В наш час, час бурхливого науково-технічного прогресу, особливо важливо встановити гармонійні, науково обґрунтовані пропорції між теоретичними та прикладними областями науки. Недооцінка теоретичних областей може викликати значне відставання в технічному розвитку.

Відомий англійський фізик С. Ф.Пауелл справедливо підкреслював велике "цивілізаторське" значення теоретичних досліджень та разючу невідповідність між "віддачею" теоретичної науки та внеском у неї. За його словами, незважаючи на те, що наша цивілізація в основному базується на досягненнях теоретичної науки, все, що колись було витрачене на теоретичні дослідження, дорівнює вартості сучасного промислового виробництва за два тижні. Таким є співвідношення між затратами на теоретичну науку та її віддачею.

Сьогодні керівники фірм створюють можливість і надають своїм науковим співробітникам час для того, щоб вони більше займались широкою науковою проблематикою. Як пише відомий популяризатор науки професор А. І.Китайгородський, коли він відвідував компанію "Дюпон", то представник адміністрації так охарактеризував у своїй розповіді розподіл ролей наукових співробітників фірми: "Від не дуже здібних людей ми вимагаємо чітко поставлених завдань. Більш здібні працюють над вирішенням фундаментальних проблем, ми допускаємо можливість неуспіху в науковій діяльності такого роду. Відносно людей талановитих - генераторів ідей - їм надається повна свобода, вони можуть займатися чистою наукою, яка не має відношення до справ фірми. В розумних межах це буде заохочуватись".

Як бачимо, всі більш-менш багаті фірми відпускають кошти на фундаментальні дослідження навіть в тих областях, які тільки наближено входять у коло їхніх інтересів. А такі гіганти, як "Дюпон", "Дженерал електрик", "Белл телефон", надають талановитим вченим право займатись всім, чим вони бажають. Але оскільки талановитих не так вже й багато, то й чиста наука є нечастою в наукових закладах, що належить фірмам.

Центр ваги чистої науки знаходиться в університетах. Там до неї відносяться з повагою навіть тоді, коли вона перебуває в руках людей, які здатні виконувати лише варіації на задані теми. Існує подібна система організації наукових досліджень тому, що це є доцільним із педагогічних міркувань.

Сьогодні, коли ми будуємо нову державу, з особливою актуальністю перед суспільством постала проблема поліпшення використання наукового потенціалу, удосконалення організаційних форм управління наукою, концентрації зусиль на вирішенні організаційних форм управління наукою, концентрації зусиль на вирішенні приоритетних завдань, об'єднанні можливостей академічної та вузівської науки в справі підготовки кадрів із нових спеціальностей. Виходячи з цього можна виділити такі шляхи реалізація даної концепції:

- розробку нової організаційної структури управління наукою в країні, яка б відповідала новій ситуації та вимогам;

- визначення розумної достатності наукових закладів і кадрів;

Цей шлях удосконалення науки вимагає поглибленої наукової розробки відносно вивчення специфічних здібностей та знань кожного вченого, рішучого звільнення від наукового "баласту", минулих неефективних структур, систематизації й запровадження нових наукових структур, конкретизації їхніх подальших дій, підвищення відповідальності за якість виконуваної роботи;

- необхідність прогнозування майбутнього, передбачення розвитку подій у країні. В цьому плані важливим є аналіз обгрунтованості та розробки стратегії ринкової економіки.

Перший шлях концепції - організаційний. Він може суттєво змінюватись. Тому центральним напрямком є другий шлях, що торкається важливих сторін багатьох існуючих структур і інтересів окремих вчених. В його основі - необхідність суттєвого скорочення, в першу чергу, технічного й адміністративного персоналу, перетворення окремих структур, створення нових, тих, що відповідають сучасним вимогам, розробка конкретних пропозицій.

Державне бюджетне фінансування науки в першу чергу повинне забезпечувати найбільш приоритетні напрямки наукових досліджень. До державної підтримки науки відноситься також створення відповідних правових актів (указів, постанов, розпоряджень Президента, Верховної ради, Кабінету міністрів) в яких були б закріплені заходи захисту інтелектуальної власності вчених, їхніх прав та обов'язків відносно створення інфраструктури та здійснення приватизації у науковому середовищі. Вимагає свого вирішення і правове забезпечення питомої ваги затрат на науку у валовому внутрішньому продукті чи національному доході на рівні, скажімо, не нижче 3 відсотків, як у більшості розвинених країн.

Таким чином, наука ще зовсім недавно нагадувала дзеркало, розбите на безліч скалок, кожна з яких, у свою чергу, була порізана сіткою тріщин і тому відображала свою ізольовану частину світу. З інтеграцією різних областей знання та перетворенням науки у цілісну систему з'явилась можливість відтворити повну картину світу. Важливим засобом такої інтеграції є взаємне збагачення методів досліджень, насамперед, за рахунок їхньої математизації. Кажуть, що Платон написав на воротах своєї академії такі слова: "Ніхто з тих, хто не знає геометрії, не повинен входити сюди".

В той же час слід мати на увазі і те, що взаємовідносини математики з природничими та суспільними науками багато в чому аналогічні взаємовідносинам філософії та природознавства. Тому поряд із математизацією наук ми можемо говорити і про процес їхньої філософізації, тобто про свідоме застосування методів філософського дослідження в конкретних науках.

Чим більшого вдосконалення набуває наука у своєму розвитку, чим більш фундаментальними законами вона оволодіває, тим більшого значення набуває апарат абстрактного мислення, до якого вона має звертатись і який формується математикою та філософією. Тому сучасне управління наукою повинне передбачати те, що в наш час важко знайти хоча б одного відомого дослідника в галузі природничих наук, який при всій своїй "нелюбові" до філософії не висловлювався б із філософських проблем. Інтерпретація простору й часу Ейнштейном, нові погляди на проблеми міцності Гейзенберга, ідея ноосфери Вернадського, концепції співвідношення "думаючих машин" і людського мозку, розвинуті Віннером і Колмогоровим - хіба це не філософські проблеми? Звідси висновок: генеральна вимога до політики науки полягає в тому, що всі галузі науки, які включають математичні, природничі, суспільно-економічні та політичні знання, мають розвиватись гармонійно, відповідно до оптимальних пропорцій для кожного історичного етапу. Розподіл наук на "потрібні" і "непотрібні" недопустимий, тому що відставання в одних областях, що є неминучим у такому підході, ослабляє весь фронт наукових досліджень. Поряд із цим, у процесі управління наукою великого значення набуває встановлення оптимальних пропорцій не тільки між різними галузями науки, а й між окремими ланками наукових досліджень, між методологічними, фундаментальними, та прикладними дослідженнями. І ще одне правило, яке слід пам'ятати при розробці наукової політики, воно проголошує, що саме найцінніше в науці - це нова творча ідея. Жорстке детальне планування науки здатне лише загальмувати науково-технічний прогрес, перекрити шлях новому. Ні один план не в змозі передбачити, в яких областях, коли і яке відкриття буде зроблене, коли і яким чином буде вирішене те чи інше наукове питання, яке воно буде мати значення для практики. Часто буває, що результат, одержаний у процесі наукової та експериментальної діяльності, виявляється прямо протилежним тій гіпотезі, із якою вчений починав дослідження. З цього приводу академік П. Л.Капіца говорив: "У науці найціннішим є творчий елемент, тому план і звіт мають складатись так, щоб не обмежувалась свобода творчості".

5. Мотивація діяльності вчених та її суспільна оцінка.

Статус науки і вченого в умовах НТР все більше й більше привертає увагу як самих діячів науки, так і широких верств суспільства. Сьогодні у свідомість видатних вчених все частіше входить прагнення до узгодженості наукової думки та сенсу людського буття. Більшість вчених усвідомлює той факт, що наука і вчені не існують у соціальному вакуумі, і що найкращі з точки зору їхнього обґрунтування та достовірності досягнення зовсім не гарантують такі ж яскраві в моральному, естетичному, екологічному і т. п. відношеннях результати їхнього практичного застосування. Можна сказати, що в умовах НТР "самосвідомість" науки характеризується її переорієнтацією в сторону гуманістичних цінностей. Усе більше вчених приходить до думки, що наука повинна служити суспільству, здійснювати цивілізаторську місію. Ці вчені починають усвідомлювати, що моральні принципи стають одними з основних мотиваційних джерел діяльності науковців. Як приклад, тут можна розглядати відмову П. Л.Капіци від участі у створенні атомної бомби, що в ті часи могло привести не тільки до матеріальних втрат (ученим, які працювали над створенням цієї зброї добре платили), а й до більш серйозних наслідків. В США у 80-х роках ХХ ст., коли адміністрація Р. Рейгана почала щедро фінансувати так звану програму "зоряних війн" багато наукових працівників відмовились від вигідних контрактів. У країні почався масовий рух проти нової смертоносної зброї, ініціаторами якого були вчені Ілінойського університету. До них приєднались біля 760 членів національної академії наук США, серед яких були 54 лауреати Нобелівської премії. Автор теорії рентгенівських лазерів із ядерним збудженням П. Хагелстайн теж заявив дирекції Ліверморської лабораторії про своє небажання працювати над програмою "зоряних війн". Це рішення він поясним так: "Я хочу проводити дослідження, які б принесли користь всьому людству". Усього ж до літа 1986 року в Сполучених Штатах більше 6500 спеціалістів заявили про свою відмову від участі в розробці програми "зоряних війн" (офіційна назва "стратегічна оборонна ініціатива").

На жаль, в СРСР, де діяльність вчених, як і всіх інших громадян, перебувала під пильним контролем із боку партії та держави, ми не мали прикладів такої високої відповідальності і професійної етики вчених у масовому масштабі. Скоріше навпаки, достатньо згадати травлю академіка О. Д.Сахарова, коли на адресу ЦК КПРС і навіть міжнародних організацій направлялись колективні листи академіків, в яких засуджувалась громадянська позиція визначного вченого й гуманіста. Але і в цій країні в умовах тотального стеження та доносництва були такі діячі науки, які ставили етичну, гуманістичну якість науки вище за тимчасові вигоди, отримання щедрих гонорарів та високих нагород. Ми вже згадували ім'я лауреата Нобелівської премії фізика П. Л.Капіци. Інший лауреат цієї ж премії, теж фізик Л. Л.Ландау завжди прагнув займати незалежну позицію. Про становище вченого та науки в СРСР він говорив так: "У нас наука продажна значно в більшій мірі чим закордоном. Там все-таки є якась свобода у вчених". За ці погляди НКВС заарештовано Ландау у 1939 році. Його звинуватили у причетності до антирадянської змови. Але зважаючи на те, що вже в той час він був досить відомим вченим не тільки вдома, а й за кордоном, сталінське керівництво не зважилось на розправу, як це воно робило із сотнями тисяч своїх менш відомих співгромадян.

Таким чином, суттєвим фактором, який стимулює напрямки праці вченого й науки в цілому є переорієнтація їхньої діяльності в сторону гуманістичних цінностей. При цьому слід зауважити, що якщо раніше пошуки обґрунтування гуманістичних цінностей обмежувались сферою "природної гармонії", як правило у відриві від соціального контексту самої науки і тому вони мали абстрактний характер, то в наш час ці пошуки ще в більшій мірі "заземлюються". В середині самої науки, серед вчених, стає все сильнішим прагнення до нового розуміння соціального змісту наукової творчості, що передбачає формування відповідних нормативно-цілісних структур наукової діяльності та ціннісних орієнтацій - особистої направленості цих структур на реалізацію певних соціальних завдань, пов'язаних з пошуками не тільки об'єктивної істини, а й добра й краси. Усе вище сказане дає право говорити про глобальні зміни ціннісних орієнтацій науки в сторону людини як вищої цінності соціального прогресу.

Одним з основних мотиваційних факторів, який стимулює працю вченого є її оплата. В усьому цивілізованому світі давно затверджене правило: чим більш кваліфікована праця, тим вище її оплата. Відмінності у винагороді вчених за їхню працю в різних країнах викликали явище, що одержало назву "відтоку умів". Цей термін ("brain drain", що перекладі з англійської "відтік мозку") з'явився на початку 60-х років ХХ століття у Великобританії, яка дуже постраждала від еміграції своїх вчених до США після другої світової війни.

Масовий процес, пов'язаний з "відтоком умів" з європейських країн до Сполучених Штатів почався ще в кінці війни. В 1944-1945 роках американці стали планомірно захоплювати спеціалістів на території розгромленої Німеччини та її союзників. Наслідком цього було те, що в США опинились більше ніж 5 тисяч німецьких вчених і інженерів, які працювали в області ракетобудування та ядерної енергетики.

В післявоєнний період Сполучені Штати перетворились в основний центр "притягання умів" з усіх кутків планети. У 50-х - на початку 60-х років різко зросла питома вага країн, що розвиваються. Якщо в 1956 році їхня питома вага в еміграційному потоці кваліфікованих спеціалістів до Сполучених Штатів складала 33 відсотки, 1967-52, то в 1983-1984 роках до США переїхало з молодих країн 7,9 тисяч інженерів, 1,5 тисяч вчених-природознавців, майже 1 тисяча математиків.

Після розпаду СРСР на захід спрямувався новий потік висококваліфікованих працівників, серед яких було немало вчених. Пояснюється це невисоким рівнем оплати праці наукових співробітників, слабою матеріальною базою інститутів і лабораторій. Вітчизняні вчені ще за часів існування СРСР були одні із найбідніших у світі. В 1989 році середня заробітна плата співробітника Академії наук складала 234 карбованці на місяць. В перерахунку на долари (у реальному виразі) виходило, що науковий працівник за місяць заробляв у середньому десь біля 50 доларів, що становило 600 доларів за рік. В той час у США заробітна плата вченого дорівнювала близько 50 тисячам доларів за рік, тобто була в сто разів більшою. На жаль, майже нічого не змінилося у цьому відношенні і в незалежній Україні.

Така ситуація привела до масового від'їзду наших вчених за кордон. Від'їжджають молоді, невідомі і разом із ними мастиві вчені. Наприклад, в одному з американських університетів працює рядовим професором колишній директор інституту космічних досліджень СРСР, Герой Соціалістичної праці академік Р. Сагдєєв. В університеті штату Міссісіпі кафедра фізики зайняти повністю емігрантами з колишнього СРСР, за що американці прозвали її "Москвою на Міссісіпі". У створеному в 1987 році у цьому ж штаті інституті теоретичної фізики всі 5 професорських посад також займають вчені з країн СНД. За даними інформаційного агентства США (ЮСІА), із червня 1988 року до липня 1990 року в американських університетах викладали протягом не менше одного семестру 154 фізики, і 46 математиків із колишнього СРСР. А з червня 1990 по січень 1991 року 87 фізиків і 47 математиків пропрацювали там по три і більше місяців. Р. Сагдєєв вважає, що в США на постійне місце проживання переїхало понад 20 відомих вчених із різних місць колишнього Радянського Союзу. До цього слід додати, що так як в Україні оплата праці вченого одна з найнижчих серед країни СНД, то й еміграція наукових працівників звідси йде не тільки до високорозвинених країн, а й до країн близького зарубіжжя, насамперед до Росії, і навіть до країн третього світу. Тільки за півтора роки - з середини 1993 до кінця 1994 року з України виїхало понад 50 тисяч наукових працівників. Починаючи з 1991 року кількість науковців, що від'їжджали з України зростала. Так, в 1991 році виїхали 39 докторів наук, в 1992-57, в 1993-68, в 1994 - майже 90. В 1995 - 1997 роках Україну залишили майже 200 докторів наук (2% загальної кількості), в тому числі 83 - 1996 і 51 - 1997 року. Понад половину (53%) докторів наук, що виїхали з країни у 1997 році працювали раніше в установах та організаціях Міністерства освіти, 16% - Міністерства охорони здоров'я, 12% - інститутах Національної Академії наук. З України від'їжджають фахівці, котрі працюють у галузі математичного аналізу, фізики твердого тіла, фізики напівпровідників, будівельної механіки, хірургії та інших спеціальностей. Переважна більшість із них виїхали 1997 року до Росії: 22 доктори наук, або 43% (1996 р. - 35 осіб, або 42%); решта виїхала до США - 13 (1996 - 15); Німеччини - 4 (8); Канади - 3 (3), Ізраїля - 2 (10); Австралії - 1 (1).

Еміграційні преференції докторів наук розподілялися практично порівну між країнами близького й далекого зарубіжжя: половина з них виїхали в країни СНД та Балтії, решта - в США, Ізраїль, Німеччину, Канаду, Францію. Такі самі пропорції характеризують і розподіл міграційних преференцій кандидатів наук: у 1996 році половина з них (86 чоловік) зробили вибір на користь Росії, Бєларусі, Молдови та Литви; решта 86 поїхали в Ізраїль, США, Німеччину, Канаду, Фінляндію, Австралію, а також у країни Центральної Європи - Угорщину, Польщу, Чеську республіку. Усе це призвело до того, що значно скоротився науковий потенціал країни, розпались деякі наукові школи.

Рівень заробітної плати досить адекватно відображає соціальний статус вченого. Наприклад, якщо вітчизняний співробітник НДІ, який провчився 15, а то і 20 років, отримує мізерну платню за свою працю, то й статус його не йде ні в які порівняння зі статусом, скажімо, працівників торгівлі, чи представника адміністративно - управлінських структур. В той же час у такій країні як США у суспільній свідомості особа вченого оточена ореолом поваги. За рівнем довіри, яким серед американців користуються різні соціальні інститути, наука міцно стоїть на другому місці після охорони здоров'я. Цікавим є те, що великий бізнес і політика займають у цій країні відповідно шосте й десяте місце. Високий рівень оплати праці вчених та престижність їхнього статусу викликає не тільки еміграцію наукових працівників до Сполучених Штатів, а й робить американську науку однією з найефективніших у світі. Показником цього є те, що США очолюють десятку країн чиї вчені найчастіше нагороджувались Нобелівською премією. Підкреслимо, що серед американських науковців - лауреатів Нобелівської премії - частка емігрантів складає 1/3, а серед нобелівських лауреатів в галузі фізики й хімії - 2/3.

До стимулів, що відносяться до матеріальної сторони умов діяльності наукових колективів та окремих вчених можна віднести і стан так званого професійного "достатку", або (що є протилежним відносно вище зазначеного) професійної "убогості". Наприклад, приладне, фінансове, матеріальне, взагалі будь-яке оснащення вітчизняної науки завжди відставало від західного. В високо розвинутих суспільствах розуміють, що дешевше створити вченому відповідні умови для продуктивної праці, ніж економити на приміщеннях, устаткуванні, або вимагати від наукових працівників виконання нехарактерних для них функцій. Сьогодні на заході вчений, як правило, має для роботи окремий кабінет, обладнаний комп'ютером та сучасним устаткуванням. В його розпорядженні телефаксна техніка. Фондоозброєність науковця тут складає десятки і навіть сотні тисяч доларів. Наприклад, вартість обладнання, яке мав вчений-мікробіолог в США в кінці 80-х років ХХ ст. дорівнювала в середньому 300 тисяч доларів. У нас часто стільки не набиралось і на цілий інститут.

Ефективність праці науковців у значній мірі залежить і від організації управління наукою. Наприклад, вітчизняного вченого донедавна "вбивала" урегульованість наукових досліджень, що було конкретним проявом адміністративно-командної системи у сфері науки. Рудименти цієї системи збереглись і в наш час. Вони проявляють себе починаючи із правил присвоєння наукових ступенів та звань і, закінчуючи матеріальним заохоченням. На заході останнє слово в присвоєнні наукового ступеня або звання належить тому навчальному закладу, де захищав свою дисертацію пошукач, або де він працює. У нас як і в часи СРСР все строго централізовано і питання присвоювати чи ні вчений ступінь фактично вирішує не спеціалізована рада, в якій відбувся захист дисертації, а Вища атестаційна комісія (ВАК). Відносно ж матеріального заохочення можна сказати, що як і в часи командно-адміністративної системи воно базується на принципі "плата за вчений ступінь, а не за виконану роботу".

Отже, на Заході вчений досить незалежний у своїх дослідженнях. Як правило він веде роботу самостійно, не будучи залученим у складну систему підпорядкування вищестоящим організаціям. Під керівництвом дослідника можуть бути техніки, лаборанти, а також студенти й аспіранти. Робота такої дослідницької групи здійснюється як правило на основі контрактів, замовлень і субсидій, що видаються вченому тією організацією, в якій він працює, тобто державною установою чи приватною корпорацією.

Значним мотиваційним фактором, стимулюючим працю вченого є захопленість ідеєю, прагнення пізнати істину. Історія знає немало прикладів, коли відстоюючи ідею, вчені віддавали все, навіть власне життя. Тут достатньо навести приклади з життя Джордано Бруно й Галілео Галілея. Зразком відданості вченого ідеї та пошукові істини свідчить діяльність відомого радянського вченого Н. У.Вавілова, який ціною власного життя сформував новий напрямок у біології, зв'язавши генетику з селекційною практикою, що дало нові імпульси як самій науці про спадковість та мінливість, так і її більш широкій загальнобіологічній основі-дарвінізму.

Таким чином, звернення відомих вчених сучасності до осмислення соціально-моральних основ своєї діяльності, до проблеми соціальної відповідальності вченого в умовах зростаючого впливу науки на суспільне життя, стає одним із мотиваційних факторів, що стимулюють діяльність наукових працівників. Суттєвим фактором, який впливає на ефективність праці вченого, є її оплата, та забезпечення відповідних умов. Перелік мотиваційних чинників був би далеко не повним, якби ми не назвали такий фактор, як прагнення вченого до пошуку й встановлення істини.

Последнее обновление 01.12.11 22:49
 

Новые материалы
 
Top! Top!