Помощь в учебе и работе
Главная
 
 

Соціологічний аналіз суспільства як системи PDF Печать E-mail
Добавил(а) Administrator   
01.12.11 21:00

Тема 8. Соціологічний аналіз суспільства як системи

1. Поняття "система", "структура,", "функція". Соціальна система та її особливості.

Вивчення соціальних явищ і процесів у соціології базується на принципах історизму. Це означає, що по-перше, всі соціальні явища і процеси розглядаються як системи з певною внутрішньою структурою; по-друге, вивчається процес їх функціонування й розвитку; по-третє, виявляються специфічні зміни та закономірності переходу їх з одного якісного стану в інший. Найбільш складною соціальною системою є суспільство, а її елементами виступають люди, соціальна діяльність яких зумовлюється певним соціальним статусом (позицією), який вони займають, соціальними функціями (ролями), яки вони виконують, соціальними нормами й цінностями, які прийняті в даній системі, а також індивідуальними особливостями (мотиви діяльності, ціністні орієнтації, інтереси і т. ін.).

Отже, дослідження процесів і явищ, що пов'язані з розвитком і функціонуванням суспільства як системи передбачає системний підхід, тобто суспільство в даному випадку розглядається як цілісний організм, всі частини якого взаємозв'язані. Системний підхід - це дослідження будь-якого об'єкта, що складається з простіших елементів, між якими існує закономірний зв'язок або взаємодія. Перш ніж перейти до аналізу суспільства як системи, дамо визначення основних понять, які вживаються при системному підході.

Система - це сукупність взаємозв'язаних елементів, що складають автономний об'єкт. Можна сказати, що під системою розуміється певним чином упорядкована множина елементів, зв'язаних між собою, яка складає конкретну цілісність. Одне із специфічних завдань системного дослідження полягає об'єднані різних знань відносно об'єкту в цілісну систему, яка стала б єдиною теорією цього об'єкту. Наприклад, будь-яка соціальна група являє собою складну систему, не говорячи вже про суспільство. Такі об'єкти можна вивчати лише методами системного аналізу.

Кожна система має свою структуру. Структура - це сукупність елементів об'єкта. В соціології під структурою розуміють сталі соціальні утворення, відносини, зв'язки. Структура суспільства як системи може бути представлена в трьох аспектах. Перший аспект - як велика кількість індивідів, в основі взаємодії яких лежать ті чи інші обставини (місто, село, трудовий колектив, стать, вік, сімейний стан і т. ін.); другий - як ієрархія соціальних позицій (статусів), які займають особистості, включені в діяльність даної системи, і соціальних функцій (ролей), які вони виконують відповідно до соціальних позицій; третій - як сукупність норм і цінностей, що визначають характер і зміст поведінки елементів даної системи. Перший аспект пов'язаний з поняттям соціальної спільності, другій - із поняттям соціальної організації і третій з поняттям культури. Таким чином, соціальна система виступає як органічна єдність трьох сторін - соціальної спільності, соціальної організації та культури.

Функція - це та роль, яку виконує елемент у системі. У суспільстві постійно або протягом тривалого часу існують і функціонують соціальні інститути, соціальні організації, соціальні спільності. Відносна сталість і функціональна доцільність соціальних структур сприяє стійкості суспільства. Кожна структура регламентує й відтворює певні види життєдіяльності й зв'язків. Інститут фінансів регулює обмін товарів, інститут сім'ї - шлюбні відносини, соціально-професійні спільності підтримують суспільний розподіл праці і т. д.

Треба мати на увазі те, що соціальні структури реалізують свою роль, підтримуючи стабільність суспільства тільки за умови їх, законності, тобто тоді, коли їх доцільність визнається більшістю населення.

Системи можуть бути технічні (автомобіль, літак, підводний човен, космічний корабель); біологічні (будь-який живий організм - людина, тварина, комаха); математичні (система рівнянь); фізичні (сонячна система) і т. д. Соціальна система є більш складною у порівнянні з ними. Складність соціальної системи полягає в тому, що її основним елементом є людина. І якщо в інших системах явища згідно з діючими законами завжди повторюються в подібних умовах (22 червня найдовший день і найкоротша ніч, 22 грудня навпаки, 22 вересня - день осіннього сонцестояння - день і ніч зрівнюються за тривалістю, 22 березня - день весіннього сонцестояння, так було 100 років тому, так буде в 2001, через сто, тисячу років і т. д.). В січні 1986 року вчені спостерігали за кометою Галілея, яка через кожні 76 років підходить близько до Сонця і тому стає видимою із Землі. З точністю майже до години можна вирахувати коли дана комета знову з'явиться в нічному небі. А от дії та вчинки людей завжди суб'єктивні. Тому хоча люди вдаються до конкретних дій, необхідність яких зумовлена певними законами, їхня поведінка має великий діапазон ступенів свободи. Спробуйте з точністю спрогнозувати, де ви будете і що робитимете через рік у ті хвилини, коли читаєте ці рядки. З цим і пов'язана складність соціальних проблем. Дуже важко спрогнозувати можливі змінив них, хоча прагнути до цього треба.

Соціальні системи бувають: а) гомогенні (однорідні); б) гетерогенні (різнорідні).

Гомогенні соціальні системи складаються з людей і зв'язків між ними.

Гетерогенні - це люди плюс елементи їхньої природи. В одному випадку можна виділити соціотехнічні системи (людина у поєднанні з технікою), соціально-екологічні (людина і оточуюче середовище). Необхідно зауважити, що будь-яка соціальна система може бути представлена і як гомогенна і як гетерогенна. Наприклад, якщо повести мову про Сумський державний університет маючи на увазі колектив викладачів, співробітників і студентів, то в цьому випадку він буде класифікуватись як гомогенна система (люди й зв'язки між ними). Якщо ж, говорячи про СУМДУ, ми маємо на увазі заклад, то це вже буде гетерогенна система (люди, будівлі, прилади, технічні засоби, матеріальні цінності і т. д.).

2. Основні компоненти суспільства як системи

Основними типами виділення й аналізу соціальних систем є соціальні спільноти, соціальні інститути, соціальні організації.

Сучасною соціологією Соціальні спільноти визначаються з врахування територіальної специфіки та соціально-культурних факторів. В західній соціології загальноприйнятим є визначення спільноти дане американським соціологом Джоном Мерсером: "Спільнота - це функціонально зв'язане об'єднання людей, що живуть на певній географічній території у певний час, які мають спільну культуру і які складають певну соціальну структуру та проявляють почуття своєї єдності у складі окремої групи". Інший американський соціолог Толкотт Парсонс визначав поняття спільноти як соціальної системи, "що являє собою об'єднання діючих особистостей, які володіють певним територіальним простором як основою для здіснення більшої частини їхньої повсякденної діяльності".

Людське суспільство не може існувати, не створюючи колективів-спільнот. Це зумовлено біологічною взаємозалежністю людей, перевагами співробітництва й розподілу праці, а також винятковою здатністю встановлювати взаємини через символічні комунікації. Спільна діяльність людей породжує складну систему соціальних зв'язків, яка згуртовує індивідів у єдине соціальне ціле - соціальну спільноту і через неї у соціальну систему. Здавна соціальні спільноти, такі, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам. Усе це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку.

Соціальні спільноти відрізняються великим різноманіттям видів і форм. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких, які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування - від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами - від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчатих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці). Функціонально соціальні спільноти спрямовують дії своїх членів на досягнення групової мети. Ця мета може мислитися досить широко - від призначення, що має виконувати військовий колектив, до необхідності певної кількості людей проживати на спільній території (соціально-територіальна спільнота). Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно (мимовільно) інституціоналізовано (організовано), бути формальними чи неформальними

Враховуючи також, що індивід одночасно є членом одразу кількох спільнот, їх класифікація досить важлива й певною мірою умовна. Але, як будь-яка систематизація, вона (класифікація) покликана сприяти глибшому розумінню сутності об'єкта чи явища. За найзагальнішою сукупністю ознак можна виділити два широких під класи соціальних спільнот - масові й групові спільноти.

Масова соціальна спільнота - це сукупність індивідів, яких об'єднують спільні погляди, схильності, смаки тощо. Наприклад, широкі рухи за чистоту навколишнього середовища, аудиторії засобів, каналів масової інформації, споживачі модних, престижних товарів, члени любительських клубів, прихильники естрадних "зірок", вболівальники спортивних команд. Масові соціальні спільноти мають в основному статистичний характер. Значною мірою вони є неструктуризованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, функціонують на основі і в межах конкретної діяльності, неможливі поза цієї діяльності. Тому вони не досить стійкі, їм значною мірою властива гетерогенність (різнорідність) складу.

У сучасному світі масові соціальні спільноти можуть серйозно впливати на життя суспільства. Тут можна навести приклади руху "зелених" у західних країнах, спрямованого на захист навколишнього середовища, діяльності Народного Руху України на початку 90-х років XX століття, роль "Злагоди" під час президентських виборів у 1998 році. Сучасні засоби комунікації створюють умови для швидкого формування масових спільнот. Тому суспільство повинно вивчати ці процеси і скеровувати їх у конструктивне русло, уникаючи можливої соціальної дестабілізації.

Групова соціальна спільнота (соціальна група) - це сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю і самостійним суб'єктом історичної та соціальної дії та поведінки.

У суспільстві існує значна кількість типів, видів, груп: залежно від чисельного складу розрізняються соціальні групи малі та великі; від характеру зв'язку в середині групи, його міцності, форм здійснення - первинні й вторинні, від природи, особистостей індивідів, які ходять до групи, - демографічні, етнічні, регіональні.

Американських соціолог Р. Мертон визначає соціальну групу як сукупність людей, які певним чином взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до даної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших.

Первинна соціальна група - це невелика група людей, між якими існують прямі контакти, що відображають різні аспекти їх особистостей. До первинних соціальних груп можна віднести сім'ю, групи друзів, невеликі виробничі колективи.

Вторинна соціальна група - це група людей, між якими майже відсутні емоційні зв'язки і їх взаємодія зумовлена прагненням досягнути певної мети.

У великій групі важко встановити безпосередні контакти і неможливо створити умови для тісного особистого контакту всіх членів. Основне значення у таких групах наддається не особистісним якостям людей, а їх умінню виконувати певні функції. Головним для цих груп є те, що люди мають необхідну кваліфікацію і справляються з роботою, завдяки чому організація може функціонувати. Особистість окремої людини майже нічого не значить для такої групи. Як, наприклад, у даному випадку може розглядатись колектив великого підприємства.

Для первинної групи, навпаки, її члени є унікальними, ні одного з них не можна замінити іншим, наприклад, екіпаж літака, де є пілот, штурман, бортінженер, бортрадист. Отже, емоційні чинники мають важливе значення для існування й функціонування первинної групи.

На поведінку членів групи впливає і їх розмір. Соціологія виділяє малі та великі соціальні групи. Мала група налічує від двох до кількох десятків осіб. Найменша соціальна група - діада, яка складається з двох осіб (наприклад, друзів, молодої подружньої пари). Така група характеризується деякими унікальними рисами. Вона є неміцною і руйнується з вибуттям одного члена. Тому члени діади повинні підтримувати стійкі стосунки між собою, інакше група перестає існувати. Отже, діада вимагає позитивної, тіснішої, упорядкованішої взаємодії між її членами, ніж група будь-якого іншого типу. Водночас у ній сприятливіші умови для глибшого емоційного задоволення, ніж у будь-якій іншій групі.

Коли до групи з двох осіб приєднується третя, створюється тріада, у якій звичайно, складаються непрості стосунки. рано чи пізно відбувається зближення між двома членами групи й відмежування третього. третій член групи може відігравати одну з трьох ролей: байдужого посередника; опортуніста, який використовує інших у власних інтересах, тактика за принципом "поділяй та володарюй". Наприклад, перша дитина у сімї може зміцнити узи між батьками, ставши об'єктом їх спільної любові. З іншого боку, поява дитини може спричинити ревнощі, конфлікти, тобто сприяти роз'єднанню батьків.

Соціологи звертають увагу на те, що групи з парним числом учасників відрізняються від груп із непарним числом. У парних помітніше виявляється розбіжності, суперечності, тому вони менш стійкі. Групи з парною кількістю учасників можуть розпастися на фракції з рівною чисельністю. У групі з непарною кількістю учасників одна зі сторін завжди матиме перевагу.

Деякі дослідники вважають оптимальною за чисельністю групу з п'яти осіб. У таких групах, як правило, відсутні вищезазначені проблеми. Їх учасники не страждають від хисткості стосунків і напруження, властивих діадам і тріадам. Якщо до групи входить більше п'яти осіб, окремі з них можуть відчувати себе в ізоляції.

Особливе місце серед малих груп займають колективи. під терміном Колектив (від лат. collectivus - збірний) розуміють групу людей, яка досягла в процесі бажаної спільної діяльності високого рівня розвитку.

Інтегруючою основою колективу є принципі колективізму (виявлення інтересу до справи й потреб інших, добрі стосунки тощо). Для колективу характерна згуртованість, що характеризується системою внутрішньо групових зв'язків, підґрунтям яких є ступінь збігу установок членів групи і оцінок ними ідей, цілей, завдань і шляхів їх, реалізації.

Разом з інтегративними ознаками в колективі спостерігається і диференціація - поділ членів групи на службово-адміністративній, правовій, лідерській, морально-етичній та іншій основі.

Будь-який внутрішньо груповий поділ членів колективу (формальний чи неформальний) насамперед повинен урахувати можливість співробітництва і взаємодопомоги, а також здатність до саморегуляції й творчості.

Кожен член колективу, володіючи комплексом соціальних установок (під цим терміном розуміють стійку доцільну діяльність особистості, спрямовану на об'єкт, яким є група людей у складі колективу), виявляє вплив на колектив. Одночасно він сам знаходиться під впливом колективу. В. О. Сухомлинський, характеризуючи структуру колективу, говорив, що складна конструкція, де переплітаються думки, почуття, прагнення, інтереси, захоплення найрізноманітніших людей. Тому у виробничих колективах, крім формальних груп, передбачених структурним поділом, можуть утворюватись неформальні групи. Ця соціальна спільнота, яка формується на підґрунті міжособистісних стосунків, не має офіційного статусу. Об'єднання людей відбувається з урахуванням спільних інтересів, а також міжособистісних симпатій. Неформальні групи де є неформальний лідер, можуть перетворюватись у референтні групи з порівняно жорсткими загальноприйнятими орієнтирами. Суть референтності полягає в тому, що особистість у своїй діяльності й поведінці орієнтується не лише на симпатії та антипатії щодо окремих осіб, але й на колективні цілі, думки й оцінки. Отже, референтна група - це мала соціальна група, що реферує цінності суспільства і за нормами якої живе і діє індивід, який входить до складу цієї групи. Соціологи виділяють три варіанти впливу референтних груп на колектив: генеративний (здоровий у соціальному відношенні); дегративний (негативний); пристосовницький з ознаками соціальної мімікрії.

Доведено, що оптимальною для управління є група із 7-8 осіб. До її складу повинні входити чоловіки і жінки різного віку з різними темпераментами й характерами. Чим різноманітніший за складом колектив, тим простіше ним управляти.

Говорячи про вікову структуру колективу можна навести вислів англійського філософа XV століття Френсіса Бекона про те, що людське суспільство як організм, де представники різного віку функціонують ніби органи. Коли якогось із них немає, то організм хворіє. У суспільному організмі молоді кохають, сподіваються й борються, зрілі люди випробовують, досліджують і спрямовують, старі перевіряють, критикують і стримують. І лише суспільство, де є люди різного віку, досконале, тому, що воно любить, мислить, критикує.

Думки Бекона можуть стати хорошим підґрунтям для роздумів і висновків щодо збереження у колективі високого творчого потенціалу, застереження від поквапливих і необдуманих рішень у проведенні кадрової політики.

У реальному житті людини, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути - досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Соціальний інститут - це історично закріплена форма організації суспільного життя. В суспільстві соціальні інститути виконують функції соціального управління і соціального контролю як одного з елементів управління. Соціальні інститути можуть характеризуватися як із точки зору їхньої зовнішньої, формальної ("матеріальної") структури, так і внутрішньої, змістовної.

Із зовнішньої сторони соціальний інститут виглядає як сукупність особистостей, закладів, які мають у розпорядженні певні матеріальні кошти і здійснюють конкретну соціальну функцію. Наприклад, інститут освіти з формальної сторони може бути охарактеризований як сукупність дитсадків, шкіл, професійно-технічних училищ, технікумів, коледжів, вищих навчальних закладів, науково-дослідних та інших організацій, що входять у систему міністерства освіти, коштів, що перебувають у їх розпорядженні, співробітників, які залучені до роботи у цих закладах і т. д.

Із внутрішньої, змістовної сторони соціальний інститут представлений певною системою цілеспрямовано орієнтованих стандартів поведінки особистостей у конкретних ситуаціях. Наприклад, у системі вищої освіти стандарти поведінки втілені в ролях, характерних для даної системи (роль міністра, ректора, професора, завідуючого кафедрою, доцента, асистента, лаборанта, студента).

Таким чином, соціальний інститут визначає орієнтацію соціальної діяльності та соціальних відносин через узгоджену систему доцільно орієнтованих стандартів поведінки. Їх виникнення та групування в систему залежать від змісту тих завдань, які вирішує соціальний інститут. Кожен такий інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення цієї мети, набором соціальних позицій (статусів) і ролей, а також системою санкцій, які забезпечують заохочення бажаної та відвертання девіантної поведінки.

Мета діяльності соціального інституту полягає в задоволенні конкретної потреби суспільства. Так інститут юстиції повинен задовольняти потребу суспільства у дотриманні законності й правопорядку, інститут освіти - у підготовці підростаючого покоління до дорослого життя, інститут охорони здоров'я - у підтримці здоров'я громадян на гідному рівні і т. д.

Соціальний статус, або позиція, являє собою, елемент, осередок соціальної структури суспільства. Розрізняються приписні соціальні статуси (позиції) та досяжні. Приписні статуси - це такі статуси, заміщення яких не залежить від здібностей, зусиль, заслуг чи прагнень індивіда, наприклад, статус жінки у суспільстві. Досяжні статуси, навпаки, це такі позиції, заміщення яких безпосередньо залежить від особи, наприклад, робітник - інженер - головний інженер - директор.

Якщо соціальна позиція визначає конкретне місце, що займає індивід у системі зв'язків даної соціальної організації, то сукупність вимог, які висуває до цього індивіда суспільство, утворює зміст соціальної ролі, що відповідає даній позиції.

Соціальна роль - це сукупність дій, які мусить виконувати людина, займаючи певну соціальну позицію в організації (роль робітника, інженера, головного інженера, директора). Рольові вимоги (приписи, чекання, бажання відповідної поведінки) втілюються у конкретні соціальні норми, згруповані навколо соціальної позиції.

В нормативній структурі соціальної ролі як правило виділяються чотири елементи: опис типу поведінки; вимоги, пов'язані з даною поведінкою; оцінку виконання цих вимог; санкції - соціальні наслідки дій у рамках тих вимог, що витікають із соціальної ролі. Соціальні санкції розуміються у соціології як механізми, що встановлюються і застосовуються в цілому або окремою соціальною групою з метою захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки чи інших суспільних чи групових установок. Соціальні санкції є одним із найголовніших елементів соціального регулювання. Сенс їх полягає в тому, що вони являють собою зовнішній стимул, що понукає до певної поведінки й відношення до діяльності. За своїм характером санкції можуть бути моральними. Вони реалізуються безпосередньо соціальною групою через форми її поведінки, відношення до індивіда. Також практикують санкції юридичні, політичні, економічні, що реалізуються через діяльність різних соціальних інститутів, в тому числі створюваних спеціально для здійснення цієї функції (судово-слідчі та інші органи).

Система соціальних інститутів визначає суспільний устрій соціуму, і, відповідно, його економічний, політичний лад, тип культури, освіти тощо. Багато в чому розвиток суспільства здійснюється через розвиток соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв'язків, тим більшими можливостями відрізняється суспільство. Його зрілість й визначається різноманіттям соціальних інститутів, рівнем їхнього розвитку та здатністю й готовністю, надійно, стало, професійно задовольняти різнобічні потреби індивідів та соціальних спільнот. Розвиток соціальних інститутів проходить у двох основних варіантах.

По-перше, створюються нові соціальні інститути. Так в умовах формування державності України виникли такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти вищої освіти, науки і т. д.

По-друге, розвиваються й удосконалюються уже існуючі соціальні інститути. В них є значна потенція різноманітності, спеціалізації зв'язків, функцій, закладів та формування на цій основі нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загально судової системи розвивається конституційний суд.

Соціальні інститути можна поділити на формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.

Соціальні інститути класифікуються на основі змісту, функцій, які вони виконують. В цьому зв'язку виділяють економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні інститути, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.

До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо. Політичні соціальні інститути пов'язані із установленням, виконанням і підтриманням влади. Політичними інститутами є, наприклад, уряд, парламент, поліція.

Виховними та культурними є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління, передачі йому культурних цінностей суспільства. До них відносять сім'ю, школу, наукові, художні заклади.

Релігійні соціальні інститути допомагають задовольняти запити, потреби, пов'язані з розумінням того, що вважається надприродним і священним.

Соціальні інститути у вузькому значенні слова, це такі інститути, які створюються добровільними об'єднаннями, а також виконують "церемоніальну" роль, тобто встановлюють способи взаємної поведінки членів певної спільноти. Ці інститути регулюють щоденні особистісні контакти, полегшують взаєморозуміння, забезпечують рівномірний плин повсякденного життя (святкування днів народження, шлюбних торжеств, способи звернення до вищих осіб тощо).

Соціальні інститути взаємодіють із соціальним середовищем у якості якого виступає суспільство. Така взаємодія може бути нормальною, але бувають і відхилення. Основою для взаємодії соціального інституту із соціальним середовищем служить реалізація головної функції інституту - задоволення конкретних соціальних потреб. Так інститут освіти задовольняє потреби суспільства у підготовці підростаючого покоління до дорослого життя, інститут охорони здоров'я у забезпеченні здоров'я членів суспільства на необхідному рівні, інститут юстиції - у дотриманні у суспільстві законності й правопорядку і т. д. Але процеси, що протікають у соціумі весь час змінюються, потреби індивідів і персоніфікованих ними соціальних спільнот змінюються, відповідно, змінюється і взаємодія соціальних інститутів із суспільством. В цих умовах може виникнути ситуація, коли видозмінені соціальні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі й функціях відповідних соціальних інститутів. В результаті такої невідповідності в діяльності того чи іншого інституту може скластися явище дисфункції, яке проявляється як у сфері зовнішній, формальній (організаційній), так і в характері, змісті діяльності соціального інституту.

Зовнішні дисфункції соціального інституту можуть появлятися у недостатній кількості підготовлених кадрів, матеріальних коштів, в організаційних прорахунках. Із змістовної (внутрішньої) точки зору (що значно важливіше) дисфункції у діяльності соціального інституту проявляються у невизначеності цілей діяльності, неконкретності функцій, падінні престижу й авторитету у суспільстві.

Соціальний інститут має бути деперсоналізованим, тобто незалежним від інтересів людей, які виконують інституційні функції. Тому дисфункція в діяльності інституту проявляється особливо чітко у разі втрати деперсоналізації. Втрата деперсоналізації означає, що соціальний інститут перестає діяти відповідно до соціальних потреб та встановлених цілей і починає змінювати свої функції у залежності від інтересів окремих осіб, їхніх персональних якостей і рис. В силу даних обставин соціальний інститут усе менше орієнтується на досягнення головної мети свого існування - забезпечення конкретних соціальних потреб.

Головне тут полягає в тому, що незадоволена соціальна потреба (як результат дисфункції соціального інституту) може викликати нормативно нерегульовані види діяльності, що призвані доповнити дисфункцію законних інститутів, але за рахунок порушення існуючих норм і правил. Так, дисфункції деяких економічних інститутів можуть стимулювати виникнення майнових чи господарських правопорушень (крадіжки, розбазарювання, тіньову економіку і т. д.).

Отже, соціальні інститути відіграють важливу роль у суспільстві. Вони виконують функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

Соціальні організації - це відносно автономна група людей, що разом прагне досягти наперед визначеної мети. Основні ознаки соціальної організації - це наявність мети, сукупність статусів і ролей, наявність правил усередині організації, ієрархічна структура, підпорядкованість вищестоящим організаціям.

Соціальна організація - це форма існування соціальних інститутів. Наприклад, інститут освіти в Україні функціонує у таких соціальних організаціях, як дитячі садки, школи, профтехучилища, коледжі, університети.

Соціальна організація являє собою складну, взаємозв'язану систему соціальних позицій і ролей, які повинні відповідно виконуватись і здійснюватись індивідами, що стали в результаті цього її членами. Суспільство розглядає соціальну організацію як інструмент для досягнення певних цілей - економічних, соціальних, політичних, ідеологічних. Соціальна організація надає людині можливість реалізувати свої потреби та інтереси, але в строго визначених межах. Ці межі встановлюються соціальним статусом людини, соціальними ролями, що визначені їй, соціальними цінностями й нормами, прийнятими в даній соціальній організації.

Організація - це своєрідна "клітина" соціальної структури, її мала сукупність. Особливості соціальної організації полягають насамперед в ієрархічності її елементів, тобто це не що інакше, як пірамідально побудована система. Інші соціальні системи такими, як правило, не являються, хоча й можуть набувати деяких рис ієрархічності. Крім того, організації - це цільові соціальні системи. Вони створюються суспільством для вирішення спеціальних завдань. Цілі організаціям можуть задаватись як ззовні, так і вироблятись в середині них.

Таким чином, соціальні організації є не що інше, як ієрархічні цільові системи. Їхніми елементами, як і елементами всіх соціальних систем, є люди, які взаємозв'язані між собою на основі ієрархії соціальних статусів та соціальних ролей (наприклад, елементами, що складають Сумський державний університет як організацію є викладачі, співробітники, студенти взаємозв'язані ієрархією відповідних статусів і ролей: ректор, проректори, декани, завідуючі кафедрами, професори, доценти, старші викладачі, асистенти, лаборанти, студенти і т. д.). Можна сказати, що соціальна організація - це цільова спільнота, ієрархічне об'єднання елементів якої зумовлюється досягненням спільної (групової) мети. Це означає об'єднання людей заради такої мети, яка не може бути досягнутою ніким окремо, хоча і є дуже важливою для кожного. Досягнення такої мети і заставляє індивідів розподіляться за ролями ("горизонтально") та за керівництвом або підпорядкуванням (статусом) ("вертикально").

Отже, соціальна організація стає стійкою насамперед за рахунок ієрархічної структури. Але в той же час саме ця соціальна якість виступає потенційною основою для можливої нестабільності. Передача кожним із елементів соціальної організації частини своєї свободи "нагору" створює умови для накопичення влади в міру підвищення рівня організації, тому що кількість статусів, які визначають носіїв цієї влади скорочується, відповідно зростає концентрація влади. І якщо суспільство перестає контролювати зростання такої концентрації, то може скластися ситуація, при якій влада перетвориться в нікому непідконтрольний орган, що створює фактор нестабільності.

У побудові організаційних зв'язків у різних суспільствах існує деяка схожість. Загальним принципом побудови соціальних організацій у будь-якому суспільстві є об'єктивна необхідність у "вертикальному", ієрархічному розподілі праці по лінії керівництво-підпорядкування. Така лінійна соціальна структура відрізняється однією важливою особливістю: вона виступає як різновид свого роду організаційної відстані між людьми, які займають різний соціальний статус. Ця відстань вимірюється інтервалами між статусами в організаційній структурі. Організаційний простір включає в себе не менше, а, як правило, значно більше число поділок, які характерні для лінійної ієрархії статусів конкретної соціальної організації. В цьому можна впевнитись, якщо, наприклад, звернути увагу на залежність організаційної відстані від функціональної. Так, помічник, референт директора за адміністративним статусом знаходяться значно нижче від свого начальника, але виконують свої соціальні функції (ролі) в тісній взаємодії з функціями свого директора, від чого тактична "відстань" між ними іноді коротша, ніж між статусами директора і його замісника.

В таких випадках відстань між соціальними статусами скорочується, головним чином, за рахунок реального впливу, який індивіди, що займають відповідні статуси, здійснюють на прийняття рішень. Серед факторів впливу, що скорочують відстань між статусами в соціальній організації, можна назвати такі, як інтенсивність спілкування, володіння інформацією, здатність регулювання організаційних зв'язків і т. д.

Поряд із цим, в соціальних організаціях може виникати ще один тип формальної структури організаційних відносин - так звана штабна соціально-організаційна структура. Вона, як правило, складається з допоміжно-експертних статусів. Наприклад, на підприємстві це можуть бути помічник директора, юрисконсульт, соціолог, а також спеціалізовані підрозділи при головних спеціалістах (технологи, конструктори і т. д.). соціальна характеристика такої структури прямо зв'язана з верхніми щаблями ієрархії, функції якої проявляються в організаційному управлянні та формулюванні рішень. Індивіди, які займають дані статуси, не є керівниками. В їхній статутній ієрархії пірамідальної основи, вони не мають підлеглих, не можуть віддавати розпорядження, але у прийнятті організаційних рішень їм належить одна з ведучих соціальних ролей.. тому в зв'язку з даною специфікою, соціальні статуси, які займають дані індивіди, можна назвати "управлінсько-виконавчими".

Соціальні відносини, що не входять до системи офіціозних, теж відіграють велику роль у життєдіяльності соціальної організації. В основі таких відносин знаходяться соціально-психологічні фактори, які зумовлюють механізми соціального спілкування в межах соціальної організації. Соціальне спілкування багатопланове. Воно виникає одразу в різних "полях": це й обмін симпатіями-антипатіями, і розподіл за критерієм престижності, лідерства, і створення неформальних груп, психологічне саморегулювання в колективі і т. д.

Соціально-психологічні фактори можуть сприяти як стабілізації соціальної організації, так і здійснювати на неї дезорганізуючий вплив. В цьому зв'язку відбувається зміцнення одних організаційних зв'язків та послаблення інших.

Соціально-психологічні механізми спілкування виробляють особливу структуру в соціальній організації, яка пов'язана із саморегулюванням і самоорганізацією, тобто із здатністю соціальної організації до спонтанної (неціленаправленої) структуралізації. Крім цього, соціальна організація має ще одну лінію взаємодії своїх елементів. Якщо в організації не спрацьовує якийсь зв'язок, а формальна структура не сприймається елементами - індивідами, останні виробляють (чисто стихійно) паралельні зв'язки і норми відповідно до своїх уявлень, потреб і цілей. Виникнення таких неформальних організаційних соціальних зв'язків і норм може створювати проблеми. По-перше, явна розбіжність їх із формальними веде до плутанини організаційних зв'язків і нормативної системи організації. По-друге, відбувається дезорганізація стабільності організаційної структури. Неформалізовані організаційні відносини існують паралельно з формалізованими. Іноді вони суттєво "перекроюють" формальну структуру організації і викликають немало клопоту в управлінні нею, стають дезорганізуючим фактором її розвитку. Тому одним із найважливіших завдань, що стоять перед соціальною організацією (її самоціллю) є максимальне скорочення розбіжності між неформальною й формальною організаційними структурами.

Отже, соціальна самоорганізація - це багатовимірна структура. Всі її внутрішньо організаційні структурні утворення повинні максимально узгоджуватись із врахуванням специфіки та функцій кожної з них. В інших випадках кожна зі структур окремо і всі разом будуть здійснювати дезорганізуючий вплив на соціальну організацію, вести її до нестабільності, а можливо і до розпаду.

Найрозповсюдженішим дезорганізатором є конфлікт. Конфлікти виводяться на поверхню виникаючі протиріччя, наприклад, між методами управління та завданнями соціальної організації, між формальною, соціально-психологічною і неформальною структурами соціальної організації. Завданням управління в конфліктній ситуації є не тільки визначення суб'єктивних особливостей її учасників, а й пошук визрівших загально організаційних проблем. Конфлікти завжди пов'язані з певними соціальними втратами. Але в тій мірі, в якій вони сприяють проведенню визрівших змін у соціальній організації, її удосконаленні, проявляється їхнє позитивне значення.

3. Економічна, соціальна, політична і духовна підсистема суспільства, їхній взаємозв'язок та взаємозалежність

Як природно історична цілісна система, суспільство являє собою конкретну цивілізацію, що відрізняється певним рівнем розвитку економічної, соціальної, політичної й духовної сфер. Сутність цивілізації визначається нормативною базою, яка регулює суспільно значиму діяльність у кожній з цих сфер. Можна сказати, що цивілізація являє собою систему відносин, закріплених у праві, традиціях, способах ділової та побутової поведінки, що утворюють механізм, гарантуючи функціональну стабільність суспільства.

Кожна із суспільних сфер діяльності виконує певні функції: економічна - функцію матеріального виробництва, соціальна - соціалізації, політична - соціального управління або контролю як його елемента, духовна - духовного відтворення. Їх розвиток і функціонування відбувається на основі складних соціально значимих технологій. Такі технології охоплюють не тільки сфери матеріального виробництва, а й владу, військову справу, промисловість, сільське господарство, транспорт, інтелектуальну діяльність. Таким чином, цивілізація виникає завдяки особливій соціогенній функції технології. Саме технологія створює, породжує й конструює адекватне їй нормативно-регулятивне середовище спілкування, в якому живуть і розвиваються всі сфери життєдіяльності суспільства.

Розглядаючи суспільство як систему, соціологічна теорія виділяє в ньому соціетальні підсистеми до яких і відносяться економічна, політична, соціальна й духовна сфери. Кожна з цих сфер відрізняється певною структурою, тобто сукупністю так чи інакше зв'язаних елементів. Соціетальні Підсистеми суспільства утворюють ієрархічну залежність, в якій економічна підсистема в кінцевому результаті є визначаючою. Вона складає суть базису, що визначає характер цивілізації. Соціальна, політична і духовна підсистеми є похідні від економічної. Отже, з точки зору визначаючого, причинно-наслідкового зв'язку, соціетальні підсистеми розташовуються в такій послідовності: 1) економічна, 2) соціальна, 3) політична, 4) духовна (ідеологічна). Звідси витікає, що від економічного потенціалу залежить рівень розвитку соціальної сфери, у свою чергу ці дві підсистеми суттєво впливають на політичне життя, а стан духовної сфери визначається дією всіх попередніх. Упевнитись в цьому неважко, якщо проаналізувати економічний, політичний, соціальний і духовний стан українського суспільства за останні 10 років.

Ще за часів перебування України в складі СРСР намітилась тенденція до спаду виробництва. Прийнята в червні 1990 року Декларація про незалежність і подальший вихід республіки з Радянського Союзу не могли раптом змінити хід економічних процесів. Після грудня 1991 року почалася нова фаза економічної кризи, що призвела до обвального падіння об'ємів виробництва, небаченої раніше у світовій історії інфляції та стрімкого збіднення більшої частини населення. За 1991-1993 роки вироблений національний продукт скоротився на 39 відсотків. Для порівняння наведемо такі дані: за роки великої депресії (1929-1932 роки) спад виробництва у США не перевищував 25 відсотків, а в СРСР у період другої світової війни нижня відмітка падіння суспільного виробництва склала 30 відсотків.

Під тиском соціальних величин Уряд України вимушений був неодноразово піднімати оптові ціни на продукцію базових галузей виробництва, що створювало можливості для забезпечення росту заробітної плати в цій сфері. Але в той час як заробітна плата в промисловості зростала, об'єми продукції, що вироблялась скорочувались. Наприклад, тільки за перше півріччя 1992 року середньомісячна заробітна плата в 11,4 рази, а об'єми виробленої продукції скоротились (порівняно з відповідним періодом 1991 року) на 12,3 проценти.

На фоні швидкого зростання доходів у виробничій сфері уряд не міг не піти на суттєве підвищення заробітної плати працівникам бюджетних організацій. В результаті цього, темпи зростання доходів стали випереджувати темпи зростання грошових витрат, що викликало незадоволеність попиту і товарний дефіцит. Наслідком такої політики стала гіперінфляція, яка призвела до різкого зниження реальних доходів більшості населення.

В цьому зв'язку, в соціальних процесах, що мали місце в українському суспільстві в першій половині 90-х років спостерігались три основних тенденції. Перша. Рівень освіти, компетентність і досвід перестали забезпечувати статусну стабільність та безпеку більшості громадян, які не в змозі уникнути зниження життєвого рівня й стандартів споживання.

Друга тенденція. Досить швидке формування прошарку індивідів, які процвітають навіть в умовах економічної кризи. Цей прошарок не однорідний за своїм статусом, сферами зайнятості, професіями індивідів, джерелами їхніх доходів і т. д. Ознаками даного прошарку є матеріальна забезпеченість і здатність задовольняти найрізноманітніші потреби. Сюди вносилися 2.1 відсотки громадян, що жили ні в чому собі не відмовляючи.

Третя тенденція. Досить повільне зростання спільноти приватних і колективних власників засобів виробництва.

Отже, можна сказати, що в ті часи в Україні відбувалося розшарування суспільства не за професійними ознаками, а в межах кожної спеціальності за ознакою здатності використати ситуацію для підвищення свого статусу. Більш компетентні й активні працівники змінювали свою професію, знаходили додатковий заробіток, намагались не допустити зниження рівня життя. Інші розраховували на допомогу та захист, культивуючи при цьому патерналістські настрої й очікування. В результаті цього в суспільстві склалася ситуація, яку відрізняє наявність незначного прошарку "верхів", величезної маси "низів" між якими розташувався тонкий прошарок тих, кому вдалося підтримати стабільність статусу (своєрідний ембріон "середнього класу").

Подібна ситуація таїла в собі дві небезпеки. По-перше, це небезпека зростання соціальної напруги, що закономірно виникає у бінарній структурі. По-друге, первинне накопичення капіталу в умовах спотворених ринкових відносин у цілому створювало умови для відповідного зростання "вищого" класу, але тут була своя специфіка, яка визначалась тодішнім характером накопичення капіталу. Це були переважно торгові угоди, валютні та біржові операції, що гарантують сотні процентів прибутку. Ніякі вклади у виробництво не дають такого ефекту. Тому "нові багаті" спочатку були мало, або зовсім не зв'язані з виробництвом. Висока норма прибутку у торгівлі і бізнесі стала і причиною, і наслідком інфляції. Така ситуація продовжувалась до тих пір, поки підприємці не пішли у промисловість і сільське господарство. Реформи, хоча і повільні та обережні, направлені на приватизацію промислових підприємств, заохочення розвитку фермерських господарств зразу ж дали відчутні результати. У другій половині 90-х років була призупинена стрімка інфляція і курс національної валюти-гривні тривалий час залишався незмінний. У 2000 році вперше за роки незалежності був досягнутий приріст виробництва у ведучих галузях народного господарства. Це дало можливість значно скоротити заборгованість по виплаті зарплат і пенсій різним категоріям населення, підвищити мінімальний рівень зарплат і пенсій. Усе це значно пом'якшило соціальну напругу в країні.

Отже, криза в економіці спочатку викликала в соціальній сфері явища, які призвели до падіння рівня життя більшості населення України та різкої поляризації суспільства, що відбилося на політичній сфері. В політиці, як відомо, проявляються інтереси різних класів і соціальних груп, що породжуються їхнім економічним становищем і місцем у соціальній структурі. Так, абсолютне зубожіння частини населення України знайшло своє відображення в політиці недовіри до владних структур, політичних партій і рухів. Особливо чітко це явище просліджується під час виборчих кампаній, коли одна частина люмпенізованого населення бойкотує вибори, а інша, переважно люди старшого віку, віддають свої голоси за кандидатів, які мислять категоріями вчорашнього дня. Показником відображення економічної кризи в сфері політики є і криза влади, що проявляється в різних варіантах.

По-перше, в крайній неефективності всіх гілок влади. Більшість законів, що приймаються Верховною радою не працюють. Судова влада діє не завжди оперативно в умовах криміналізації деяких сфер суспільного життя.

По-друге, в неузгодженості та суперечливості різних гілок влади та їх внутрішньої організації. Останнє, насамперед, відноситься до Верховної Ради, де немає стійкої більшості, що зумовлює недостатню результативність цього органу.

По-третє, у недостатньому авторитеті місцевих органів влади серед трудових колективів і громадян, у їхньому слабкому впливові на ситуацію в регіонах. Кризові фактори, які мали місце в економіці, соціальній сфері та політиці відбивались на духовному житті суспільства. Подібно до спаду виробництва, в духовній сфері спостерігається падіння моралі, зростання бездуховності, все більше і більше людей духовно зламувались, декласовувались.

Отже, економічна криза стала поштовхом для своєрідної ланцюгової реакції, в результаті чого на середину 90-х років негативні явища розповсюдились на соціальну, політичну і духовну підсистеми українського суспільства, що підтверджує конкретну послідовність у їхній взаємодії. Але діалектика взаємозалежності соціетальних підсистем має свої особливості і в тому плані, що кожна з наступних підсистем здійснює зворотній вплив на попередні. Соціальний детермінізм саме і відрізняється від економічного тим, що він враховує вплив не тільки економічної підсистеми а й інших. Соціальний детермінізм означає зумовленість будь-якого соціального явища або процесу всією сукупністю суспільних відносин, носіями яких є реально діючі люди, а не тільки економічні відносини, хоча останні і є визначними.

Зворотний вплив соціетальних систем добре просліджується на прикладах взаємодії політики з іншими сферами життєдіяльності суспільства. Як зазначалось раніше, політична сфера життя суспільства визначається економічною підсистемою. Вона ж залежить від характеру, стану та рівня розвитку соціальної сфери. В той же час політика здійснює і зворотний вплив. Вона сприяє (або заважає) реалізації певних економічних і соціальних завдань, ставлячи тим самим їх здійснення в залежність від політичних рішень та акцій. В даному випадку політика в певній мірі очолює економіку. Діалектика економіки і політики може розглядатись і в більш широкому плані. Якщо економіка відіграє визначну роль у житті суспільства, то політика - вирішальну. В економічній сфері формується сукупність найрізноманітніших внутрішньо суперечливих можливостей розвитку, вибір і реалізація яких вирішальним чином залежить від політики. Так, наприклад, проблемою політичного процесу в українському суспільстві у 90-х роках, яка стримувала економічний і соціальний розвиток, був недостатній рівень розвитку політичних інститутів, в першу чергу таких, як політичні партії та рухи.

Вплив політики на інші підсистеми суспільства чітко проявляється і в формуванні ідеології. Власне ідеологічна діяльність, тобто розробка різних теоретичних ідей, концепцій та програм, своєрідне тлумачення явищ і процесів, цілеспрямована обробка свідомості громадян різними політичними партіями, виникли разом з появою перших політичних інститутів. До речі, ідеологічне забезпечення діяльності останніх протягом тривалого часу здійснювалось саме в рамках цих інститутів, виступаючи при цьому аспектом, частиною механізму політичного управління. Це проявляється у тому, що політики досить часто виконували і функції ідеологів. Звісно, такі історичні факти не в повній мірі є основою для отожнювання політичної і ідеологічної діяльності, заперечення відносної самостійності останньої, її можливості впливати на інші підсистеми, в тому числі і на політику. Ми бачимо, що в ті моменти, коли певні сили починають висовувати лозунги типу "Нація понад усе", "Україна тільки для українців" і т. д., як правило, зростає дестабілізація політичної обстановки в країні. Все це, а тим більш конкретні дії, можуть викликати в суспільстві вибух, який подібно до ядерного, буде не менш небезпечний за своїми соціальними наслідками ніж Чорнобильська катастрофа.

Таким чином, суспільство як соціальна система являє собою феномен чи процес, що складається із якісно визначеної сукупності систем меншого рівня складності, які перебувають у взаємозв'язку і відносинах, що складають єдине ціле. Існує складна ієрархія соціальних систем. Найбільшою з них є суспільство в цілому. Його найважливішими підсистемами виступають економічна, політична, соціальна і духовна підсистеми, діалектичний зв'язок між якими визначає їхню взаємозалежність та взаємовплив.

4. Підходи до дослідження соціальних систем

Як уже було зазначено, сучасна соціологія розглядає суспільство з позицій системного підходу. Системний підхід - це такий спосіб наукового пізнання та практичної діяльності, що передбачає дослідження будь-якого об'єкту як феномену, що складається з простих елементів, між якими існує закономірний зв'язок або взаємодія та аналіз взаємозв'язку даного об'єкта з навколишнім середовищем. Системний підхід в соціологічному дослідженні обов'язково передбачає виявлення принципів ієрархії елементів соціальної системи, форм передачі інформації між ними, способів впливу та функціонального координування підсистем.

Серед основних підходів до аналізу суспільства як соціальної системи можна виділити, насамперед, структурно-функціональний, історико-генетичний та синергетичний. Структурно-функціональний підхід - це вивчення механізмів і структур, що забезпечують стійкість соціальної системи. Будь-яка зміна в ній розглядається як дисфункція. Факторами, що забезпечують стабільність в суспільстві, виступають норми і цінності.

Структурно-функціональний підхід розробляли такі соціологи як Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон.

Історико-генетичний підхід відрізняється тим, що основна увага при аналізі суспільства приділяється таким сторонам, як мінливість і розвиток. Рушійною силою розвитку всіх соціальних систем при цьому вважається виникнення протиріч між елементами суспільства та їх вирішення.

Прибічниками історико-генетичного підходу були К. Маркс, Г. Спенсер, О. Шпенглер, А. Тойнбі. При цьому різні автори вказували на різноманітні фактори, що лежать в основі розвитку суспільства. Наприклад, К. Маркс рушійною силою суспільного розвитку вважає протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами. Г. Спенсер пов'язував еволюцію соціуму з боротьбою за існування. при цьому говорив він, реагуючи на вплив зовнішнього середовища, структура суспільства ускладнюється, стає біль стійкою відносно руйнівних впливів ззовні.

Синергетичний стиль наукового мислення включає в себе, з одного боку ймовірне сприйняття світу, з іншого боку, синергетику можна розглядати як сучасний етап розвитку кібернетики і системних досліджень. Але на відміну від останніх, вона несе в собі суттєво нові моменти, відмовляючись від абстрактно-математичних формалізацій і займаючись дослідженням "фізичних основ формування структур" на основі вивчення конкретних матеріальних форм. Важливе місце в синергетичному стилі наукового мислення займають концепція та ідеї теорії самоорганізації. Відомо, що процес самоорганізації починається з випадкових впливів на систему, які називають флуктуаціями. Із-за флуктуацій система ніколи не перебуває в стані рівноваги. Поблизу такого стану на систему починають діяти регулярні сили, які можуть або повертати систему до стану рівноваги, або віддаляти її ще більше, в результаті чого нестійкий стан та відхилення від нього зростають з плином часу. Системи, для яких можна визначити поняття стану як деякого миттєвого опису даної системи, відомого в будь-який момент часу, називають динамічними.

Виділяють лінійні та нелінійні динамічні системи. Поведінка лінійної динамічної системи (як, наприклад, вільне коливання маятника) відбувається біля одного стаціонарного стану, який не залежить від часу. Підсистеми лінійної системи слабо взаємодіють між собою і практично незалежно входять до системи. Зміні відповіді лінійної системи на зовнішні впливи майже пропорційні цим впливам. Лінійні системи відрізняються такою рисою, як аддитивніть, коли ціла система зводиться до суми частин, що складають її.

Нелінійна система має стійкий і нестійкий стаціонарний стан. Слід мати на увазі те, що стаціонарний стан такої системи за одних умов може бути стійким, а за інших - нестійким. Стійкі стаціонарні стани в більшій мірі характерні для самої системи, а нестійкі свідчать про саме зміни в ній. Нелінійні системи, що змінюються, відрізняє безліч стаціонарних станів, єдність стійкості та нестійкості. Це створює феномен складної і різноманітної поведінки, яка не вкладається в єдину теоретичну схему і може бути непередбачуваною в певні періоди часу.

Поняття "нелінійність" починає застосовуватись все ширше, набуваючи світоглядного змісту. Ідея нелінійності включає в себе багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів еволюції та її незворотності. Нелінійні системи піддаються впливові випадкових, малих дій, що породжуються нерівномірністю, нестабільністю накопичених у флуктуаціях біфуркацій (гілок шляхів еволюцій). В таких системах виникають і підтримуються локальні процеси (структури), в яких має місце інтеграція, архітектурне об'єднання структур за законами побудови еволюційного цілого, а також ймовірний (хаотичний) розпад цих структур на етапі зростання їхньої складності. Нелінійні процеси неможливо надійно прогнозувати, тому що розвиток відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації, а сама випадковість не повторюється знову. Саме випадковості сприяють появі нових структур, форм, речей і явищ, як у природних, так і в соціальних системах. Відносно останніх слід сказати, що ще в кінці XIX століття була здійснена спроба пояснити еволюцію суспільства за допомогою моделі, в основу якої було покладено зв'язок між функціональним ефектом та доцільністю розвитку соціальних систем, їхньою обов'язковістю взаємодією з середовищем, багаторівневою структурою і ієрархічністю. Такий підхід було покладено в основу теорій, розробленої засновником біологоеволюційної (органічної) школи в соціології Г. Спенсером. В системі соціології Г. Спенсер розглядає еволюцію у єдності взаємопов'язаних процесів інтеграції, коли об'єкти переходять із стану гомогенності (однорідності) до стану гетерогенності (різнорідності). Всі еволюційні процеси проходять на основі законів, які Г. Спенсер описав в "Основних началах".

Відповідно до "закону нестійкого однорідного", однорідна маса елементів знаходиться в стані нестійкої рівноваги в результаті чого під впливом зовнішніх факторів відбувається зміна окремих складових частин об'єкта. Наприклад, маси людей у різних регіонах під впливом географічних умов займаються тими видами сільськогосподарської діяльності, які є більш доцільними з точки зору клімату та ґрунтів.

"Закон групування" показує яким чином еволюція зумовила перехід від однорідності до більш стабільно зв'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групуються і утворюють однорідні. Так, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії.

"Закон направленого руху" по Спенсеру дає можливість зрозуміти еволюцію як процес, що направлений до "центру ваги" та найменшого опору. Наприклад, люди прагнуть до мети відповідно зі своїми бажаннями, що слід розуміти як довільний рух, в процесі якого особистість намагається уникнути можливих перешкод на шляху до своєї мрії. І, нарешті, "закон примноження результатів" полягає в тому, що взаємодія фізичних і соціальних феноменів породжує нові процеси і явища. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгівля сприяла спеціалізації виробництва, а виробництво вплинуло на ціноутворення.

Отже, при аналізі суспільства і соціальних процесів вже соціологічна концепція Г. Спенсера опиралась на модель структурно стійкої системи з єдиною кризовою точкою - точкою біфуркації, яка завжди знаходиться в стані гомеостазу.

Сьогодні ми знаємо, що подібно тому, як природа явищ самоорганізації пояснюється у фізиці наявністю мільйонів атомів, в біології - мільйонів клітин, що взаємодіють між собою нелінійним способом, динаміка соціальних процесів - це наслідок нелінійної взаємодії мільйонів людей. Тому при описуванні функціонування тих чи інших структур, як і суспільства в цілому, можуть застосуватись синергетичні моделі.

В процесі свого розвитку суспільство реалізує один із можливих шляхів еволюції, який представляється у вигляді послідовної реалізації можливих гомеостатичних станів. Цей шлях може мати поворотні точки з безліччю альтернатив розвитку в критичні моменти структурної перебудови системи. Кожен з альтернативних шляхів розвитку супроводжується прогресуючою диференціацією деяких соціальних структур поряд із збільшенням числа ступенів свободи (або несвободи вибору) та зростання хаосу в інших сферах соціальної діяльності.

Відомо, що всі структурні одиниці суспільного цілого взаємопов'язані і будь-які зміни в одному елементі ведуть за собою зміни в других. В цьому сенсі соціальна система має латентні виміри, які відповідають відкритим параметрам, що характеризують закриті структури внутрішніх функціональних зв'язків. Наприклад, відмінності між тоталітарним та демократичним суспільством в соціально-політичній організації та пропорціях суспільного виробництва знаходять своє відображення в структурі суспільної свідомості. Зростання тоталітарних тенденцій супроводжується розвитком невідповідних здоровому глузду мови і мислення, які виконують цілий спектр регулятивних функцій. Дані процеси стимулюють тенденцію суспільства до самообману і люди звикають до сприймання соціальної дійсності не такою, якою вона є насправді, а через призму морфологічних уявлень, що визначаються політичними забобонами. Людина, сформована тоталітарним режимом, стає непристосованою до нормального життя в умовах демократичного суспільства і ринкової економіки, вона прагне здобути спокій в теплі колективу та заховатись за широку спину вождя. Аберації свідомості такої людини породжують особливий вид анархічної агресивності як зворотну сторону рабської покори. Назовні процеси можна продемонструвати на конкретних прикладах із застосуванням методів математичного моделювання. Наприклад, боротьба проти тоталітаризму та завойовування незалежності України в 1989-1991 роках привели до того, що свідомість частини членів суспільства стала орієнтуватись на ліберальні цінності, а місце тоталітарних обмежень, які здійснювали пресинг прав особистості, зайняв войовничий націоналізм.

Щоб краще зрозуміти ці процеси побудуємо модель, в якій конструкт семантичного простору динаміки суспільної свідомості в період після грудня 1991 року, заданий переходом від: тоталітаризм курс на демократичні свободи, 1991, до позиції: націоналізм лібералізм, 1994.

За допомогою діаграми Ламерея покажемо положення політичних партій в указані періоди. Значення, яке мала партія Р в 1991 році, отримане в процесі факторного аналізу та виражене стандартизованих балах, відкладаємо на осі Х, а аналогічні значення для 1994 року - на осі У. Для партії Р будемо застосовувати визначення відповідних позицій Та . На малюнку є набір координат 20 точок на осях Та . За цими точками будується регресійна крива, статично значима за критерієм Фішера для експериментальних даних. Ще одна лінія, яка присутня на малюнку - бісектриса першого і третього координатних кутів. Якщо крива , що визначається відповідним рівнянням, Перетинає пряму В точці; - стійка стаціонарна точка, а якщо , то нестійка. Таким чином, точки, що лежать в межах перетину регресивної кривої З бісектрисою першого і третього координатних кутів - це точки стаціонарних позицій. Якщо позиція попадає в межі стійкої стаціонарності, то ймовірність того, що через якийсь реальний проміжок часу вона радикально зміниться, незначна.

Аналіз малюнка дає можливість говорити про те, що в даному випадку є одна стійка стаціонарна точка , координати, якої наближені до нейтральної позиції . Наближення стійкої точки до середини позиції дозволяє говорити про можливість досягнення рівноваги у суспільстві по цьому фактору і встановлення консенсусу на основі стабільності і свободи особистості.

Таким чином, розвиток соціальних систем може супроводжуватись заміною деяких соціальних процесів їхніми ірраціональними антиподами: діяльність змінюється імітацією, сільське господарство - магією, відтворення життя - відтворенням влади, потреби, що мотивують діяльність замінюються незадоволеними бажаннями та нездійсненними мріями. Дані процеси супроводжуються формуванням жорстких соціальних структур і системи забобон - табу, які регулюють суспільну свідомість та норми поведінки. В цей період розвиток системи стає майже детермінованим, визначеним до незначних варіацій аж до наступної поворотної точки еволюції, в якій період палігенесії (саморозвертання) змінюється відносно коротким проміжком смути, після чого період апотакастасиса (відновлення) хаотична поведінка поступово структурується. Експансія порядку у всі сфери функціонування системи супроводжується ростом скритого хаосу. Зовнішнє упорядкування досягає свого апогею, сковуючи при цьому розвиток; життєдайна енергія системи (нуклеарна енергія соціальної активності індивідів) спрямовується на забезпечення деструктивних процесів. Суспільне виробництво, вичерпавши можливості системи, зупиняється в своєму розвитку, починається деградація соціальних структур і система повільно повертається до хаосу. В надрах соціального хаосу виникають латентні упорядковані структури. Ці структури повільно набувають свого зовнішнього виявлення. Розділені до цього часу люди (на рівні особистісних відносин) об'єднуються в кримінальні організації, загони самооборони і т. д. Отже, виникає ситуація, коли соціально-економічна позиція індивідів виходить за межі стану стійкої стаціонарності, результатом чого є якісна зміна окремих соціальних структур, потім і суспільства в цілому.

Необхідно підкреслити, що в сучасній соціології все частіше застосовуються методи точних наук, в тому числі і методи математичного моделювання соціальних процесів. Наприклад, сучасній науці відомий загальний закон реактивності матеріального світу. Його зміст полягає у тому, що кожній активній силі, діючій на будь-яку систему, відповідає така ж за величиною реактивна сила. Ці сили направлені назустріч одна одній. Реактивна сила системи виникає тільки при наявності активної сили. З точки зору опору матеріалів, реактивна сила за своєю величиною ніколи не може перевищити активну силу. Але в системі "держава - суспільство" такі виключення можливі. В ідеальних системах рівновага зберігається тільки у випадках, коли якась із двох сил не перевищує іншу.

Маючи справу із суспільством як із складною стохастичною системою і, переносячи на нього вищезгаданий закон, можна запропонувати математичну модель стабільності суспільства, яка матиме наступний вигляд:

де М - ментальність суспільства;
Т - рівень соціально-економічного тиску держави на суспільство;
J - показник рівня інтелекту суспільства;
О - рівень освіти суспільства;
С - рівень згуртованості суспільства;
Р - показник політичної свідомості суспільства;
Q - економічний рівень життя суспільства;
RС - коефіцієнт стабільності суспільства.

Встановивши вагу кожного із приведених коефіцієнтів в межах від 1 до 10 балів та, виконавши розрахунки наведені в таблиці 1, можна визначити, що критичній межі стабільності суспільства відповідає коефіцієнт у 10 балів. За цією межею починається руйнівні процеси.

Основний зміст наведеної формули полягає в тому, що при високому рівні життя соціальні вибухи практичні неможливі навіть у тих випадках, коли всі інші показники будуть максимальні і дорівнюватимуть 10 балів. Цю закономірність легко прослідкувати на прикладах країн Європи, США, Японії, деяких інших держав.

Чому ж коефіцієнт 6 балів є достатньо високим? Тому що в суспільстві з високим рівнем життя, освіти і культури в якості детонатора виступають уже не економічні, а ідейні показники: бажання переустрою суспільства, встановлення іншого політичного ладу і таке інше. Тому оптимальною пропорцією суспільства слід вважати показники в чисельнику формули - в межах 5-6 балів, а в знаменнику - 7-8 балів.

Як відомо із розрахунку, показник рівня стабільності суспільства знаходиться нижче середнього, тобто При якому суспільні потрясіння взагалі не можливі.

Розглядаючи цю методику, ми весь час оперували терміном "процеси". Тому для ілюстрації основних положень і висновків, розглянемо найбільш характерні з них. Як відомо, суспільство є складною стохастичною системою з безліччю параметрів, величини яких практично не піддаються точному визначенню, а самі процеси - математичній формалізації. І все ж зробити спробу узагальнення на основі середньостатичних параметрів можна. На малюнку 1 наведена двохкомпонентна модель системи "держава-суспільство".
а) б)

Перебуваючи в стадії 1-а, коли активна сила держави і реактивна сила суспільства зрівноважені і не досягають критичної межі, вони співіснують без вибухів і катаклізмів, якщо сила тиску держави переходить критичну величину, починається процес деформації суспільства. Реактивна сила з його боку весь час пропорційно зростає, що призводить до виникнення руйнівних процесів (малюнок 1-б).

Але при цьому суспільство завжди має тверду основу О-О, а площина опору держави М-Н, що тримається на інститутах влади та силових структурах, є обмеженою за своїми можливостями. Коли руйнівні процеси набирають силу, вона спочатку деформується, а потім руйнується і зникає взагалі (малюнок 1-в), опускаючись на дно і продовжуючи існування тільки в пам'яті історії. Частина суспільства розплющується і гине, зливаючись з інститутами держави. Деформоване ж суспільство поступово починає набувати своїх природних форм і над ним виникає уже нова держава з новими інститутами влади, своїм соціально-економічним та політичним устроєм.

Виходячи із вищесказаного можна зробити висновок: для збереження стабільності у суспільстві держава не повинна втрачати контроль над пропорціями керованих показників, що утримують його в стані спокою.
Таблиця 1. Розрахунок межі стабільності суспільства

N

M

T

J

O

C

P

Q

RC

Стан суспільствазгідно з розрахунками

1

5

5

5

5

5

5

10

3

Соціальній вибух

2

5

10

5

5

5

6

6

6

Суспільство стабільне

3

5

10

5

5

5

10

5

8

Суспільство все ще стабільне

4

5

5

5

5

10

10

4

10

Критична межа. Стан суспільства не стійкий

5

5

10

5

5

10

10

4

11.1

Суспільні акції громадянської непокори.
Можливі збройні акції. Є жертви

6

5

10

5

5

10

10

3

15

Масові заворушення. Збройні повстання. Участь армії.

7

5

10

5

5

10

10

3

15

Громадянська війна

Последнее обновление 01.12.11 22:49
 

Новые материалы
 
Top! Top!